read-books.club » Сучасна проза » Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "Три товариші"

216
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 123
Перейти на сторінку:
до бійки.

Незнайомець вийшов з машини. Високий, опасистий, у широкому брунатному реглані з верблюдячої вовни. Він невдоволено скоса глянув на «Карла», зняв товсті, жовті рукавички і підійшов до нас.

— Якої марки ваша машина? — скривившись як середа на п'ятницю, спитав він Кестера, що стояв найближче до нього.

Якусь мить ми всі мовчки дивились на незнайомого. Він, безперечно, сприйняв нас за автомеханіків, що, переодягшись у чисті костюми, виїхали погуляти на чужій машині.

— Ви щось сказали? — невпевнено спитав нарешті Отто, показуючи йому, що треба бути ввічливішим.

Чоловік почервонів.

— Я питаю ось про ту машину, — буркнув він тим самим тоном, що й раніше.

Ленц випростався, його довжелезний ніс тремтів. Він надавав надзвичайної ваги ввічливості саме інших людей. Але перш ніж він встиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом відчинила другі дверцята бюїка, з машини вислизнув вузенький черевичок, за ним — вузеньке коліно, потім вийшла дівчина і повільно попрямувала до нас.

Ми, наче захоплені зненацька, перезирнулися. Ми раніш не помітили, що в машині був іще хтось. Ленц зараз же змінив лінію поведінки. Через усе його зозулясте обличчя розлилася посмішка. І раптом ми всі усміхнулися невідомо чому й як.

Товстун остовпіло дивився на нас. Він втратив упевненість і, очевидно, не знав, що робити далі.

— Біндінг, — сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби спираючись на власне прізвище.

Дівчина підійшла вже до нас. Ми ставали дедалі привітніші.

— Покажи-но машину, Отто, — сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.

— Що ж, прошу, — відказав Отто і собі глянув на Ленца, хитрувато посміхаючись.

— А я й справді охоче роздивився б на неї, — відповів уже дещо привітніше Біндінг. — Вона у вас таки достобіса швидка. Заганяла мене.

Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв кришку «Карлового» мотора.

Дівчина з ними не пішла. Струнка й мовчазна, стояла вона коло мене і Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був митець. Але хлопець наче язика проковтнув. Взагалі вмів туркотати, як голуб, але зараз ось стояв, як пень, і ані пари з уст.

— Пробачте, будь ласка, — втрутився я нарешті. — Ми не бачили, що ви були в машині. А то б ми такого не виробляли.

Дівчина глянула на мене.

— А чого ж би й ні? — сказала вона спокійненько якимсь несподівано глухим голосом. — Нічого поганого в тому не було.

— Поганого, може, й не було, але ж було це й не зовсім чесно. Наша машина може давати кілометрів двісті.

Вона трохи схилилась і сховала руки в кишені пальта.

— Двісті кілометрів?

— Точніше: сто вісімдесят дев'ять і дві десятих, це зафіксовано офіційно, — раптом випалив гордо Ленц. Вона розсміялась.

— А ми думали — так щось шістдесят-сімдесят…

— Бачите, — сказав я, — ви ж цього не могли знати.

— Ні, — відповіла вона, — цього ми справді не могли знати. Ми гадали, що бюїк удвічі бистріший за вашу машину.

— Так, — я відштовхнув ногою якусь гілку, — а виходить, що ми мали величезну перевагу. А пан Біндінг, мабуть, розсердився на нас.

Вона знову засміялась.

— На якусь мить, це так. Але ж треба уміти й програвати, а інакше як же тоді й жити.

— Та певно, що так…

Помовчали. Я глянув на Ленца. Але останній з романтиків тільки посміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.

— Чудова погода, — вимовив я нарешті, щоб порушити мовчанку.

— Так, прекрасна! — відповіла дівчина.

— І так тепло, — додав Ленц.

— Навіть незвичайно тепло, — доповнив я. Знову виникла мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми якісь дурні, але мені, хоч убий, нічого не спадало на думку. Ленц повів носом,

— Тушковані яблука, — сказав він з піднесенням. — До печінки та ще й тушковані яблука — делікатес!

— Безперечно, — погодився я, проклинаючи в душі нас обох.

Повернулись Костер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, здавалося, був одним з тих «автоболільників», що геть розкисають від блаженства, коли зусплять де-небудь фахівця, з яким можна поговорити.

— Повечеряємо разом? — спитав він.

— Та звичайно! — відповів Ленц. Ми ввійшли до готелю. На дверях Готфрід підморгнув мені і хитнув головою у бік дівчини.

— Слухай, ця дівчина вже разів десять звела нанівець оту прикмету, оту стару, що сьогодні вранці танцювала перед тобою.

Я знизав плечима.

— Може й так, але навіщо ти змусив мене одного заїкатись перед нею?

Він засміявся:

— Треба ж і тобі колись учитися, дитинко!

— А я вже не маю охоти вчитися будь-чого…

Ми пішли слідом за іншими. Вони вже сиділи коло столу. Саме ввійшла господиня, несучи печінку і смажену картоплю. На почин вона принесла ще й велику пляшку горілки.

Виявилось, що Біндінг не говорить, а меле, як млин. Аж дивно було, чого тільки він не розказував про автомашини! Коли ж почув, що Отто навіть брав участь у перегонах, його прихильність до нас стала просто безмежною.

Я почав пильніше придивлятись до Біндінга. Це був гладкий, високий чолов'яга з густими бровами на червоному обличчі; дещо хвалькуватий, дещо галасливий, а втім — мабуть, добродушний, як усі люди, що мають успіх у житті. Я уявив собі, як він увечері, перш ніж лягти спати, роздивляється на себе в дзеркалі, серйозний, гідний, поважний.

Дівчина сиділа між Ленцом і мною. Вона скинула пальто і була вже в сірому англійському костюмі. На шиї зав'язала собі білу хусточку, ніби краватку наїзника. Волосся в неї було каштанове, шовковисте; при світлі лампи воно відсвічувало янтарем. Плечі мала дуже прямі, трохи схилені вперед, руки — вузенькі, довгуваті, не по-жіночому кістляві. Личко вузеньке і бліде, але великі очі надавали йому якоїсь пристрасної сили. Вона була дуже гарна на вигляд-так мені здавалося, хоч це було мені зовсім байдуже.

А Ленц — той розійшовся. Його було не впізнати. Золотава чуприна поблискувала, як чубчик одуда. Він строчив дотепами, як з кулемета; за столом тільки й було чути його та Біндінга. Я сидів мовчки і мало чим міг себе проявити, — хіба що передавав миску або пропонував сигарети. Або ще цокався з Біндінгом. Це я робив таки частенько.

Раптом Ленц ляснув себе по лобі.

— А ром?! Роббі, давай-но сюди наш ром до дня народження!

— День народження? Хіба сьогодні в когось день народження? — спитала дівчина.

— У

1 ... 3 4 5 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три товариші"