Читати книгу - "Незнайко в Сонячному місті"

Але дощ ніяк не кінчався, і Незнайкові стало здаватися, що він тепер ніколи не перейде, а литиме вічно, що сонечко сховалося назавжди й більше ніколи не вигляне з-за хмар.

«Що ж тоді буде з нами? — думав Незнайко. — Адже від води розмокне земля. Буде така багнюка, що ні пройти, ні проїхати. У грязюці потонуть і будинки, і квіти, і дерева, тоді почнуть тонути коротульки. От жах!»

Поки Незнайко уявляв собі всі ці жахи й думав про те, як важко буде жити в цьому багнистому краї, дощ поступово вщух, вітер розігнав хмари, сонечко нарешті виглянуло. Небо прояснилося. Одразу посвітлішало. Великі, ще невисохлі краплини дощу затремтіли, заблищали, засріблилися на траві, на пелюстках квіток. Усе ніби помолоділо навколо, зраділо, заусміхалося.

Незнайко нарешті опам'ятався від своїх мрій.

— Сонечко! — закричав він, побачивши, що сонце яскраво сяє. — Сонечко! Сонечко!

І побіг у двір.

За ним побігли інші коротульки. Всі стали стрибати, і співати, і гратися в квача. Навіть Знайко, який казав, що йому байдуже, хмари на небі чи сонечко, теж підстрибував од радості посеред двору.

А Незнайко одразу забув і про дощ, і про багнюку. Йому здалося, що тепер уже ніколи більше не буде на небі хмар, а сонечко світитиме безперестанку. Він навіть про Бульку забув, але потім згадав і спустив його з ланцюга. Булька теж заходився гасати по двору. Він гавкав од радості і хапав усіх зубами за ноги, але не боляче, тому що він ніколи не кусав своїх, а тільки чужих. Така в нього була натура.

Повеселившись трохи, коротульки знову взялися до роботи, а деякі пішли в ліс по гриби, тому що після дощу завжди буває багато грибів.

Незнайко в ліс не пішов, а, сівши біля альтанки на лавочці, став читати книжку. Тим часом Булька, який міг тепер бігати де заманеться, знайшов у паркані дірку, проліз крізь неї на вулицю і, угледівши перехожого з палицею в руці, вирішив його покусати. Відомо, що собаки страх не люблять, коли в когось у руках палиця. Захопившись читанням, Незнайко не чув, як на вулиці загавкав Булька. Але скоро гавкіт зробився гучнішим. Незнайко відірвався од книжки й лише тут згадав, що забув припнути знову Бульку. Вибігши за ворота, він побачив Бульку, який несамовито гавкав на перехожого і, забігаючи ззаду, намагався вкусити його за ногу. Перехожий тупотів на місці й завзято відбивався від Бульки палицею.

— Назад, Булька! Назад! — закричав переляканий Незнайко.

Але, побачивши, що Булька не слухається, він підбіг, схопив його за ошийник і відтяг убік.

— Ах ти ж зміючка! Тобі кажуть, а ти не слухаєшся!

Незнайко замахнувся рукою, щоб стукнути Бульку кулаком по лобі, та, побачивши, що бідний песик закліпав очима й злякано замружився, пожалів його й, замість того, щоб ударити, потягнув у двір. Припнувши Бульку, Незнайко знову вибіг за ворота, щоб дізнатися, чи не покусав Булька перехожого.

Перехожий, як видно, дуже втомився, захищаючись од Бульки, тому сів на лавочці біля хвіртки й одпочивав. Тільки тепер Незнайко як слід розгледів його. На ньому був довгий халат з красивої темно-синьої матерії, на якій були вишиті золоті зірки й срібні півмісяці. На голові була чорна шапка з такими самими прикрасами, на ногах — червоні черевики з загнутими вгору носками. Він не був схожий на мешканців Квіткового міста, бо в нього були довгі білі вуса й довга, майже до колін біла борода, що закривала майже все обличчя, як у Діда Мороза. У Квітковому місті ні в кого такої бороди не було, оскільки там усі мешканці безбороді.

— Чи не вкусив вас собака? — співчутливо запитав Незнайко, з цікавістю розглядаючи цього дивного дідка.

— Собака нічого, — сказав бородань. — Нічого собі песик, досить меткий. Гм!

Поставивши палицю між коліньми, він сперся на неї обома руками й, скосивши очі, поглядав на Незнайка, який теж сів на краю лавочки.

— Це Кульчин пес, його звуть Булькою, — сказав Незнайко. — Кулька ходить з ним на полювання. А у вільний час Булька на прив'язі, щоб не покусав кого-небудь. Він не вкусив вас?

— Ні, голубчику. Замалим не вкусив, але все-таки не вкусив.

— Це погано, — сказав Незнайко. — Тобто погано не те, що не вкусив, а те, що він, мабуть, налякав вас. Це я у всьому винуватий. Я його спустив з ланцюга, а потім забув прив'язати. Ви пробачте мені!

— Ну що ж, пробачаю, — сказав бородань. — Я бачу, що ти хороший малюк.

— Ні, я лише хочу бути хорошим. Тобто раніше хотів. Я навіть добрі вчинки робив, а тепер кинув.

Незнайко махнув рукою і став розглядати червоні черевики на ногах бороданя. Він помітив, що черевики защібалися на пряжки, які були зроблені у вигляді півмісяця з зіркою.

— Чому ж кинув? — запитав дідок.

— Тому, що все це нісенітниці.

— Що нісенітниці — добрі вчинки?

— Ні, чарівники… Скажіть, оці пряжечки у вас на черевиках позолочені чи, може, золоті?

— Просто золоті… Чому ж ти вважаєш, що чарівники — нісенітниця?

Незнайко почав розповідати про те, як він мріяв про чарівну паличку, як Кнопочка розказала йому, що треба робити добрі вчинки, і як у нього нічого не вийшло, тому що він був здатний робити добрі вчинки лише заради чарівної палички, а не безкорисливо.

— А ось ти сказав, що відпустив погуляти Бульку, — хіба ти це зробив теж заради чарівної палички? — запитав дідок.

— Що ви! — махнув Незнайко рукою. — Я й забув тоді. про чарівну паличку. Мені просто жаль було, що Булька весь час на прив'язі сидить.

— Отже, ти зробив це з власної охоти?

— Звичайно.

— От і є один добрий вчинок!

— Дивно! — вигукнув Незнайко й навіть засміявся з радості. — Сам не помітив, як добрий вчинок зробив!

— А потім ти зробив ще один добрий вчинок.

— Це коли ж?

— Ти ж захистив мене від собаки. Хіба це поганий вчинок? Чи, може, ти його тільки заради чарівної палички зробив?

— Ні! Про чарівну паличку я й не згадував.

— От бачиш! — утішився дідок. — Потім ти зробив третій добрий вчинок, коли прийшов довідатися, чи не покусав мене собака, й вибачився. Це добре тому, що завжди слід бути уважним до людей.

— Чудасія та й годі! — засміявся Незнайко. — Три добрих вчинки — і всі підряд! У житті зі мною таких чудес не бувало. От уже анітрошечки не здивуюся, якщо