Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

продовжував жити сам, вона уже знайшла затишне гніздечко і мешкала із зубним лікарем під Нью-Йорком. Дізнавшись про це, я відчув, як важка зимна крига сповзає мені з грудей і вільніше стає дихати. Я втомився боротися і збагнув: усе, чого я тепер потребую, — це, власне, перетворитися на того, за кого вона мене мала: на маніяка і вампіра. А для чистоти експерименту переконати себе, що її не було ніколи.

РОЗДІЛ другий

1

Щойно настала весна, як разом із розквітлими вишнями розквітла в душі моїй незборима спрага кохання. Наступного дня після нашого розлучення я сів за свій безмежний письмовий стіл із рішучим наміром завершити «Мальву Ланду», яка в мені нуртувала і пінилася, рвучись назовні, а я все ніяк не мав сил глянути спокійними очима на чистий білий папір, бо це мов зазираєш у безодню — голова починає крутитися, і якась сила тягне тебе туди, углиб, де важкі темні хвилі буцаються з приреченістю гладіаторів. На моєму письмовому столі, який насправді складається з двох письмових столів по краях і широкої дошки між ними, на моєму чотириметровому столі вже чекали дбайливо розставлені стоси з книгами й паперами, кожен з яких стосувався окремого проекту. Якби я мав змогу розмістити в своїй хаті кілометрового стола, я б і його засипав паперами та книгами. Це справжня розкіш — працювати за таким довжелезним столом, а ще краще круглим, тобто кільцеподібним, де ти, як планета Сатурн, посередині. Я тоді ще не користувався комп’ютером і писав чорнилом (кулькових ручок терпіти не міг, вони мені здавалися гидкими), тож я писав авторучкою на довгих сувоях гарного білого паперу, вимальовуючи на полях коників, дерева, якісь пагорби і всіляку чортівню, коли думка забуксовувала, а я ніяк не міг зрушити з місця.

Яскраво світило сонце, з вікна виднілося зелене пасовисько, а за ним — темінь лісу, попід лісом бігали діти, дрімали

корови, біліли гуси. Чудовий квітневий день для писання, але спочатку я таки намалював на папері пагорби з вітряками та вузенькою дорогою, що звивалася поміж ними і зникала на обрії. Що там, за обрієм? Так раптом забаглося побігти тією дорогою, наче дітвак, вибігти на самий вершечок найвищого пагорба і подивитися вдалину — які незвідані краї, які дива там приховані від мого ока?

«Що далі вони заглиблювалися в сад, то чимраз більше він вивищувався і вивищувався на їхніх очах, ставав величнішим і таємничішим, весь побасаманений тінями й півтінями, ви-гойдуючи в гіллі шовкові клапті сизої імли, — виводила моя рука на папері. — Дерева тут мали поспіль гоноровий вигляд, пишаючись древністю і породою, але водночас тут віяло і якимось новим духом, ще незнаним і дивним, а погляд одразу плавився в свавільній забаві мерехтінь, у чарах неймовірних суцвіть, грі розпаленілого проміння і сп’янілого від спеки листя. Здається, кожна рослина оживає від твого позирку, навіть миттєвого, струшує з себе тіні, зблискує лускою роси і чекає на твоє слово, до неї звернене. Тлусті ліниві орхідеї обплутують своїми хтивими мацаками стрункі фалоси дерев і, ледь помітно шоргаючи корою, доводять дерево до екстазу, в якому воно ледь не конає, стогнучи і пітніючи, задихаючись від надміру насолоди, розливаючи густелезні запахи і сходячи соками. В ніс б’є запаморочлива духмяність еякульованої живиці, на з’яву людей спалахують жадібні очка орхідей, і ось вони, наче грайливі гейші, зачинають звиватися прудкими тілами, переморгуватися й пересміхуватися, зойкати й солодко постогнувати...

Тоненьке прядиво сонячного проміння припадає до вужоподібних покручів іглави, кидається у вир переплутаного, безнадійно скуйовдженого поросту блакитного скрубу, а з-поза кущів розманіженої фалінезії визирають чиїсь очі, дикі, полохливі, але цікаві, а вгору на стрільчастих араукаріях вихвойдуються жовті, бранчасті й какаові папужки — орхідейські євнухи... Тирликає, мов божевільна, руда таран-тохля, аж її довге пір’я, наче строкаті френзлі, стає дуба. З дупла старої шуплади визирає сполохана пискля, блискає вузенькими очима і знову щезає. Геть увесь цей тропічний ліс був насичений сотнями звуків, дивних і нечуваних раніше, звуки линули звідусіль, а деколи просто з-під ніг, змушуючи лякливо відсмикувати ступню, озиратися навсібіч і здригатися від котрогось здичавілого зойку.. .»1

Собачий гавкіт, зненацька зародившись з одного боку вулиці, поволі покотився на інший, а щораз наближаючись і наближаючись, вирвав мене із замріяного стану. Появу незнайомої людини на нашій вулиці мешканці звикли визначати за гавкотом псів: ось він зароджується десь удалині й починає наростати, ось він гучнішає й гучнішає, і якась нестримна сила змушує тебе визирнути у вікно й поцікавитися, хто ж там чимчикує. Ця звичка дуже швидко прищепилася й мені, тому й цього разу, визирнувши у вікно, я окинув поглядом вулицю і побачив високу дівчину з каштановим волоссям та довгими ногами, вона проходила, роззираючись, мовби шукала чийсь будинок, а в руці тримала книгу. Книга була товста. Книга була не моя. Я завмер і витріщився на неї, мов на дар небес. Я навіть промовив: «Господи, зроби так, щоб вона зайшла до мене!» І що ви собі гадаєте? Господь вислухав моє благання. Чесно кажучи, Він завжди уважно їх вислуховує і чинить так, як я попрошу. Інша річ, що з часом я починаю сам собі дивуватися: навіщо я це просив? Але то був не той випадок, ні, я попросив, щоб ця гарна, зваблива дівчина, ця секс-бомба сезону, ця розрада мого серця попрямувала до мене, і я готовий був навіть заради неї покинути сьогоднішнє писання, а вона таки це зробила, вона повернула до моїх воріт!!! А чому? Тому, що того дня я потребував саме її, а не писання.

Я птахом злетів з другого поверху, а в голові промерехтіло безліч варіантів, хто б це міг бути: юна поетеса, яка хоче почути мої судження про свої вірші (і свою дупцю), прихильниця мого таланту, яка хоче живого (дуже живого) спілкування з кумиром, журналістка, що прагне взяти інтерв’ю (і в бузю2), американська перекладачка, яка хоче витлумачити англійською «Діви ночі» (і самій на період перекладання перетворитися на діву моїх ночей), студентка, що пише магістерську працю про роль жінки (піхви) у моїй творчості... На бігу я застібав ґудзики, пригладжував волосся, підсмикував штани, дорогою ще встиг встромити пику в дзеркало і розтягнути вуста в чудовій усмішці. Я вискочив на подвір’я так, мовби дістав доброго копняка, а дівчина вже стояла біля воріт і зустрічала мене великою сонячною усмішкою, і очі її були великі й радісні, дівчина була гарна, і вуста її червоніли