Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

тимчасово полинемо у всесвітньовідомий (принаймні у науковому світі) філіал науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрово-пижикові шапки, або, як його називали самі науковці, «Фіндіпош». До нашої розповіді цей знаменитий заклад під простою і лаконічною, як телеграма, назвою має прямісінький стосунок хоча б тому, що його кращий представник в особі незамінимого директора Стратона Стратоновича Ковбика сам особисто привітав нашого, поки що нічим не примітного, окрім зовнішності, героя, і, сприйнявши його за четвертого члена польської делегації, навіть запросив на бенкет.

Епохальні відкриття, як землетруси, трапляються рідко. Але якщо землетруси потрясають землю, то епохальні відкриття — світ. Принаймні учений. Отож, щоб ви зрозуміли, з якою метою прибули до нашої столиці міжнародні делегації, скажем одразу: у «Фіндіпоші» колишні селекціонери за покликанням, а тепер соціологи за фахом несподівано навіть для себе вперше в світі, можна сказати, в домашніх умовах, схрестили північноамериканську ондатру (Ondatra zibethica) з українським звичайним їжаком (Erinaceus europaeus) і цим самим довели, що в світі немає нічого неможливого. На честь цієї епохальної події «Фіндіпош» негайно замовив значки-сувеніри у вигляді сріблястих довгохвостих ондатр і безхвостих їжаків, а кращий учень і послідовник Чарльза Дарвіна і Жана Ламарка, молодий, але перспективний науковець Михайло Танасович Ховрашкевич за цей надзвичайний експеримент був удостоєний фіндіпошівської премії «Золотий їжак та голуба ондатра». Стратон Стратонович Ковбик, вручаючи преміальні, грамоту і значок, образно назвав цей селекційний подвиг Ховрашкевича «восьмим чудом світу» і вніс пропозицію зареєструвати його, як «третю теорію Ховрашкевича», в якій він уперше не тільки теоретично, а й практично довів можливість подолання несхрещуваності порід при абсолютно віддаленій гібридизації і спрямував перетворення природи живих організмів у бажаному для споживача напрямку.

Та з експериментами, як із співробітниками «Фіндіпошу», ми ще матимемо змогу зустрітися, до того ж не один раз, а поки що коротенько викладемо історію виникнення цього закладу. Розповімо, як він народився, який мав зовнішній вигляд, бо вважаємо, що ці дрібниці не менш важливі, ніж, скажімо, детальний опис губ чи очей героїні або ж героя. Тим більше, що саме тут, у «Фіндіпоші», згодом кине якір наш лицар фрази та ідей Сідалковський і знайде справжнє застосування своєму гарному почеркові. Але давайте почнемо з історії, яка, за думкою Сідалковського, періодично повторюється.

Історія «Фіндіпошу» сягає сивої давнини. Глиняні книги у вигляді горшків та макітр, які тепер зберігаються здебільшого в музеях, розповідають, що в часи палеоліту тутешнє населення почало закривати свою голизну саме з тім'я. Тім'я в ті далекі часи вважалося найнепристойнішою частиною тіла, і ця цнотлива риса збереглася у крові деяких наших земляків і донині. Яскравим прикладом цього, особливо за сонячної погоди, може служити лисина головного бухгалтера «Фіндіпошу» Карла Івановича Бубона, з яким ми ще матимем честь познайомитися.

Першим винаходом тодішної легкої промисловості була важка шапка, схожа на дерев'яну цеберку. Потім, після того, як цивілізація зробила декілька кроків уперед, винайшли й цеберку, але вже у вигляді шапки. Колись невеличке плем'я розділилося на двоє інших племен, Одне носило шапки і назву «шапкарі», друге ходило без шапок, і їх прозвали «безголові». Те і те плем'я інтенсивно почало розмножуватися, як і натягувати на себе усякий непотріб. То шубу із забитого мамонта, то тигрові шкури, а кінчило синтетичним кожушком під замшу та ондатровою шапкою, яку нині чомусь називають «пижиком». Але й це все було короткочасним, як мода, мінялося просто на очах, як вимоги і смаки. Залишились натуральними лише тіло та ще якимось дивом (в анналах історії) назви двох древніх племен: шапкарів та безголових, котрі зберегли вірність своїм далеким пращурам. Ми й сьогодні можемо безпомилково визначити, хто до якого племені належить. Шапкарі, як правило, не знімають шапок навіть у церкві. Вони у головних уборах їдять, сплять, відвідують історичні музеї, театри і особливо гордо тримають їх на голові під час демонстрування кінофільмів, бо глибоко переконані в тому, що шапка робить їх вищими в очах оточуючих. Особливо та, яка нагадує високу споруду з усіма можливими прикрасами й архітектурними надмірностями. І скільки б не просили колишнього представника племені шапкарів: «Слухай, зніми шапку», — не зніме. Пересяде на інше місце, а залишиться таки в ній, бо, бачте, він вважає, що на шапку треба дивитися глибше — під дно її. Кожна шапка — це дах над оселею його мрій і помислів, а тому вона повинна бути завжди прекрасною як за внутрішнім змістом, так і за зовнішнім оформленням. Тому одноплемінні бережуть традицію, як шапку, а шапку — як традицію. Вони у шапках навіть сплять, ще й запевняють, що все це робиться заради збереження зачіски. Найвищим проявом пошани у шапкарів вважається все-таки зняти шапку перед добрим знайомим. Це у них більше, ніж відкрити вам серце, бо — як-не-як — вони ризикують показати тім'я.

Зовсім інший характер мають представники племені безголових. Вони — на противагу шапкарям — шапок не носять взагалі: ні влітку, ні взимку, навіть у найлютіші морози, і страшенно ненавидять шапкарів. Найбільшим виявом цієї ненависті є інстинктивне бажання (очевидно, закладене в генах) зірвати шапку і гухнути нею об землю чи зафутболити на грушу або паркан. Стриманіші безголові, панібратськи посміхаючись, тільки насувають вам шапку на очі. Інші, вельможно поплескуючи вас по тому місцю, де знаходиться цнотливе тім'я, єхидно запитують:

— Що, шапочку собі придбав? Носи, носи. Скоро голову прирівняєш до коліна.

Ми так детально зупинилися на передісторії виникнення шапки тому, що сьогоднішній «Фіндіпош» має до неї прямісіньке відношення. По-перше, тут працюють люди, котрі формально належать до двох різних племен. Так, наприклад, Ковбик, Бубон і Ховрашкевич — шапкарі. Арій Федорович Нещадим, Даромир Чигиренко-Рєпнінський і навіть, як не дивно, Адам Баронецький відносять себе до безголових. Один Георг Панчішка посезонно належить до тих та інших і на догоду Стратону Стратоновичу носить шапку, але коли зустрічається з Нещадимом, то негайно скидає її. По-друге, «Фіндіпош» перед тим як зайнятися тільки соціологічними дослідженнями, тобто вивченням попиту на шапки, був звичайною артіллю під назвою «Шапка для голови». Згодом артіль переросла в науково-дослідну селекційну станцію по створенню і поліпшенню нових тварин, вихідним продуктом яких мав бути матеріал для шапки. Почалося інтенсивне розведення ондатри і творчі пошуки, спрямовані на вдосконалення її природних даних. Насамперед учених цікавив екстер'єр виду, його плодючість і скороспілість. Для цього селекціонери почали схрещувати ондатру з домашнім кроликом — плодючим і невимогливим до навколишніх умов та їжі. Саме тоді над селекційною станцією вперше з'явилося це знамените гасло, яке й нині висить на фасаді «Фіндіпошу»: «Дамо кожному