Читати книгу - "Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття"

В другій половині XIX ст. вийшли низка нових важливих праць з історії Південно-Західної Русі, де, зокрема, розглядається структура володінь, що належали Роману, дається оцінка деяким фактам його біографії.[26] Новий аспект в характеристиці Романа можна знайти в творах М.І.Костомарова, який звертає увагу, що західноруський князь у своїй діяльності відбивав прагнення народу. “Народ південноруський шукав вже особу, довкола якої хотів згрупуватися в єдності своєї нації…”. “Роман думав про єднання Південної Русі під однією самобутньою владою, і дійсно був вже справжнім володарем її”. Виходячи з цієї тези, історик мотивував жорстокість поведінки Романа щодо бояр саме тим, що такими діями князь відбивав прагнення певних прошарків суспільства.[27] В цьому відношенні погляди М.І.Костомарова істотно відрізнялися від оцінки князя Романа М.П.Дашкевича, який вважав, що виникнення “нового порядку” в Галичині та на Волині були справою суто Романа, і разом з його відходом до могили вона потерпіла повної невдачі.[28]

В дослідженнях другої половини XIX – початку XX ст., як і в працях попередніх часів, головна увага, в основному, приділялася висвітленню останніх п’ятнадцяти років життя галицько-волинського князя. Зокрема, А.Андріяшев докладно розповідає про боротьбу Романа за піднесення свого впливу на Русі, аналізує взаємини волинського князя з руськими та польськими князями. Необхідно відзначити, що при викладенні подій у історика часто не має достатньої чіткості, оскільки робота не завжди спирається на результати серйозного критичного аналізу джерел. Історик вважає, що Роман зазнав страшної поразки під Мозгавою (1195 р.), а події під Завихостом в червні 1205 р. передані на підставі переказу хроніки Длугоша. Проте необхідно зазначити, що автор робить цікавий висновок про загибель князя Романа під час рекогносцировки. А.Андріяшев пише, що “смерть Романа була тяжким ударом для всієї південної Русі”.[29]

М.С.Грушевський висловив досить цікаву думку, що однією з причин, яка викликала відмову Рюрика прийняти пропозицію чернігівського князя Святослава зайняти Галич у 1189 р. було небажання київського князя “озброїти проти себе Романа”. Сімейний конфлікт в родині Романа, як вважає вчений, був інспірований суздальським князем Всеволодом. Захоплення Галича Романом, на думку вченого, призвело до зміни політичної ситуації в південноруському краї. Чернігівські Ольговичі вступили в союз із Рюриком, в той же час київське населення бажало знайти під Романом спокій і захист від половців. Вчений відзначає, що у своїй київській політиці Роману Мстиславовичу необхідно було рахуватися з Всеволодом, проте галицький князь “відчував себе господарем у Київській землі”. Одночасно М.С.Грушевський заперечує А.Андріяшеву, який вважав, що напередодні смерті Роман був князем у Києві. Дослідник аргументовано доводить, що в Києві тоді під контролем галицько-волинського князя сидів син Рюрика Ростислав.[30]

У першій половині XIX ст. відбулася значна кореляція підходів до вивчення історії Польщі в цілому, її відносин з Руссю зокрема. Значний вклад у цьому процесі здійснив автор першої узагальнюючої побудованої на тогочасній критиці джерел праці з історії Польщі німецький історик професор Познаньського університету Ріхард Рьопель. На відміну від Адама Нарушевича, цей дослідник прагнув критично ставитися до повідомлень хроніки Яна Длугоша, він з кожного приводу перевіряв свідоцтва останнього з матеріалами більш ранніх хронік, віддаючи перевагу інформації останніх.[31]

В 70–80 рр. XIX століття значної уваги постаті князя Романа було приділено в перших польських спеціальних дослідженнях з історії Русі і Польщі. Зазначимо, що для польської історіографії цього часу було притаманне певне перебільшення впливу Польщі на сході, особливо за часів краківського князя Казимира (1177–1194 рр.), простежується недостатньо критичне ставлення до тенденційних щодо Русі повідомлень хроніки Вінцентія Кадлубка. Проте К.Горський все ж таки, на відміну від польських середньовічних авторів, вимушений був визнати відсутність якоїсь залежності Романа від Казимира.[32]

На відміну від нього, С.Смолька – автор фундаментального дослідження “Мешко Старий та його вік”, де чимало уваги було приділено взаєминам пястівської Польщі з Руссю в другій половині XII – на початку XIII ст., прагне довести факт підкорення земель Південно-Західної Русі Малій Польщі в часи правління Казимира II Справедливого: “На усьому руському прикордонні, в Дрогичині, в Бресті, в Володимирі, в Белзі і в Галичі володарювали князі, яких Казимир сміливо міг називати своїми ленниками”. Але після завоювання Галича Роман “підкорив собі усю південну Русь, і, домовившись з Всеволодом суздальським, протягом кількох років був на півдні руських земель тим, ким Суздалець був на півночі. Ні про яку залежність Романа краківському трону не можна було й і мріяти”.[33] Л.Дроба відзначив, що з перших кроків Романа в політиці ніхто не міг побачити в цьому покірливому князеві “майбутнього лева Волині та самодержця всієї руської землі”.[34]

На початку XX століття відомий польський історик церкви В.Абрахам висловив гіпотезу щодо обставин загибелі князя Романа, яка на довгий час для дуже багатьох наступних істориків була взята “на озброєння” як незаперечна аксіома. Аналізуючи свідоцтва хроніки французького монаха Альбріка, який розповідає про останній похід галицько-волинського князя на Польщу в червні 1205 р., дослідник вперше робить висновок про те, що тоді Роман хотів здійснити похід у центр Європи – в Саксонію, щоб прийняти участь у боротьбі за імператорську корону.[35]

Останній період життя князя Романа проаналізував польський дослідник початку XX ст. А. Яблоновський, який в праці “Історія південної Русі” пише, що при Романі Галич фактично перетворився в столицю південної Русі, в Києві Роман мав спочатку свого намісника, а згодом під зверхністю галицького князя та Всеволода суздальського в стольному місті на Дніпрі правив Рюрик.[36]

Чимало уваги постаті Романа Мстиславича приділено М.С.Грушевським на сторінках фундаментальної “Історії України-Руси”. Вчений відзначає, що після захоплення Галичини “Роман задержав у своїх руках і Володимирську волость і тим самим став найсильнішим, а при своїх здібностях і енергії – і найвизначнішим з українських князів”. Наслідком цього стала поява нового політичного центру – Галича. Зосередивши свою увагу на розгляді взаємин Романа і Всеволода у порівнянні з своїми ранніми працями, М.С.Грушевський відзначає тенденційність висвітлення цих стосунків суздальським літописцем. Спільна опіка над Києвом дала Роману “можливість нацькувати Всеволода проти своїх ворогів і фактично контролювати Подніпров’є”. В праці вперше зроблена спроба датувати час оволодіння Романом Галича і утворення єдиного Галицько-Волинського князівства. В дослідженні вчений спеціально зупиняється на декількох складних в плані трактування сторінках біографії Романа – події в Бересті в 1182 р., обставинах останнього походу князя в 1205 р. під Завихост.[37]

Сучасник М.Грушевського львівський вчений С.Томашівський в своїй узагальнюючій праці з середньовічної історії України висвітлює історію Русі з позицій