Читати книгу - "Гостi на мітлi"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тридцять дідусів в свою чергу підмели сивими бородами пилюку перед високою гостею і передали їй свої вже геть защипані шкуринки. Тоді вишикувалися в шеренгу і звели на Ядвігу Олізарівну насторожені, навіть перелякані погляди. Вони боялися, що її прибуття не обіцяло нічого доброго ні їм особисто, ні Горобцям, з котрими вони так зжилися.
Ядвіга Олізарівна окинула подарунки одним із своїх особливих чаклунських поглядів. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких і рум'яних короваїв.
Потім вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухі общипані шкуринки і щезли в одній з її численних кишень.
По шерензі прокотилася хвиля захоплених зітхань. Ядвіга Олізарівна схилила голову.
— Дякую за теплу зустріч, — сказала вона. — Та оскільки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть діти від шести до тринадцяти років. Решта може бути вільною.
Дідусі з полегшенням зітхнули і миттю розтанули в нічній імлі. А ті, що залишилися, притислися один до одного і дивилися на високу гостю з відвертим острахом.
Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася уздовж розрідженої шеренги, уважно вдивляючись в сухі і зморщені, немов печені грушки, старечі личка.
— Я прилетіла сюди в надзвичайно важливій і таємничій справі, — почала вона. — Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що мені потрібні найбільш ображені чи нещасні діти, що живуть у Горобцях.
Дідусі перезирнулися.
— Таких у нас, здається, немає,— сказав найміцніший з вигляду домовик.
— Шкода, — сказала Ядвіга Олізарівна. — В такому разі мені потрібні найвредніші з них.
— Таких теж не водиться, — перезирнувшись з рештою, відказав все той же домовик.
Ядвіга Олізарівна зміряла його з голови до ніг важким поглядом.
— Як тебе звуть? — запитала вона.
— Шурхотуном, — відказав той.
— Гаразд, — це ім'я я запам'ятаю, — голосом, що не обіцяв нічого доброго, пообіцяла Ядвіга Олізарівна.
Шурхотун зіщулився, ніби від удару.
— Та я що… я ж казав тільки про те, що є, — почав він, проте Ядвіга Олізарівна владним жестом наказала йому замовкнути.
— Здається, не тільки Шурхотун, а і всі ви стали більше людьми, ніж домовиками, — зауважила вона решті.
— Ні, ми… — пискнув хтось із шеренги і одразу замовк.
— Про це ми побалакаємо пізніше, — запевнила Ядвіга Олізарівна. — А для початку я б хотіла дізнатися, у кого з ваших дітей є біноклі. Ну, чого ж ви мовчите?
Погляди дідусів зупинилися на Шурхотунові.
— В твоїй хаті живе хлопчик чи дівчинка? — швидко, не даючи часу на обдумування, поцікавилася Ядвіга Олізарівна.
— Хлопчик.
— Ім'я?
— Степан… — ледь чутно прожебонів Шурхотун. Його маленькі підсліпуваті очиці з благанням втупилися в гостю. — Але ж він… Він ще такий маленький… Ти не зробиш йому нічого поганого, правда?
— Саме цього я обіцяти не можу. На нещастя його батьків, він побачив таке, чого нікому з людей бачити не слід.
Шурхотун зі страху посірів.
А Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потім зупинилася і зажадала:
— Вийдіть ті, в чиїх будинках живуть друзі цього, як його… Степана.
Наперед вийшло двоє стареньких, їхні коліна зрадливо тремтіли.
— Тільки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, — заявив менший на зріст. — Її не беруть до гурту…
— О, це цікаво, — пожвавішала Ядвіга Олізарівна. — Це надзвичайно цікаво! Ти сьогодні ж подаси в письмовій формі її біографію. І не забудь перерахувати в ній всі приниження, які ця Таня зазнала.
— Та які там приниження! — вигукнув домовик. — Нічого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що…
— Припинити розмови! — підвищила голос Ядвіга Олізарівна. — І запам'ятайте: якщо хоч одна душа довідається від когось, про що тут говорилося, — не позаздрю ні вам, ні вашим садибам.
— Ніхто не довідається, — запевнили її домовики.
— Авжеж… ми собі не вороги, ні!
Вони чимало прожили на цьому світі і добре знали, на що здатна Ядвіга Олізарівна та інші такі ж високі гості.
А здатні вони були на таке, про що і згадувати страшно…
ЗБИРАЧІ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН
Самітна хатина на узліссі здавалася близькою хіба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бінокль… Насправді до неї треба було йти та йти.
Спочатку потрібно було перебратися по хисткому, в кілька жердин, містку через річку Гороб'ячу. Потім хвилин з десять продиратися крізь реп'яхові та шипшинові хащі. Тоді опуститися в Чортів яр, знову піднятися по його крутому сипучому схилу, — і десь там, майже біля самісінького обрію, бовванів отой самітний будиночок.
Тож зрозуміло, що діти на чолі із Степановим батьком дісталися до нього лише тоді, коли сонце підбилося високо в небі і пекло немилосердно.
Степанів батько обійшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на одній завісі, дверима і в задумі похитав головою.
— До них і підходити страшно, — зауважив він. — їх і штовхати не треба — самі одірвуться.
А тому він постукав палицею по струхлявілих сходах і погукав:
— Агов, є тут хто чи ні?
Йому ніхто не відповів. Степанів батько постукав сильніше. Тоді сказав:
— Так я й знав, що цим закінчиться. Ану, хлопці, зізнавайтеся, що все це лише ваша вигадка.
— Але ж, тату, ми нічого такого не вигадували, — заперечив Степан. Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, він уже й сам мало вірив у те, що побачив учора.
— Гаразд, — сказав батько. — Тоді я ще і у вікно постукаю. І коли…
Закінчити він не встиг. За їхніми спинами пролунало голосне, розлютоване шипіння.
Таня зойкнула і вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжній австралійський кенгуру, одним скоком злетів на ганок.
Навіть Степанів батько і той здригнувся з несподіванки.
— Що за чортівня? — вихопилося в нього.
Від узлісся до будинку мчав величезний чорний кіт. Він з розгону подолав живопліт і став оскаженіло гамселити землю обрубком хвоста. Його розкошлана, вся в реп'яхах шерсть тремтіла на худих, запалих боках. Вуха щільно притислися до голови, що розмірами не поступалася Василевій.
Кіт переводив погляд злісних зелених очей з Тані на Степана, з Степана на Василя — і знову зупинявся на Тані. Кіт начебто вибирав, на кого накинутися першим.
Дорослого він старався не помічати.
— Еге, шановний, звідкіля ти взявся? — стривожено вигукнув Степанів батько і виступив наперед, прикриваючи собою дітей. — Ну й розміри ж у тебе! Щось я таких котів не бачив. Але ж ти і не рись, га?
При кожному звукові людського голосу довге, гнучке тіло диво-тварини здригалося, ніби його шмагали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гостi на мітлi», після закриття браузера.