Читати книгу - "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

— І ти у цій пустелі збираєшся жити? Ні ліску, ні гірки, завити хочеться!

— А ти?

— Я — ні. Просто цікаво, куди нас дідько заніс.

І тоді він почав говорити. Все на світі буває з волі Божої. Якщо так велів Бог — тут їм буде найліпше. Лише мають вірити, множити свою віру, творити добро і вчити цього людей. Зараз ти не віриш і не молишся, а почнеш ходити до церкви, відчуєш себе зовсім по-новому, зовсім іншою. Покаєшся в гріхах і будеш легко ходити по землі, мов літати.

— Слухай! — скрикнула Ольгунька. — Я ж вудки вдома забула, чому ти мені не нагадав? Що я без них робитиму?

Попереду розіслалося село. Хати збігали до вузенької, мов травина, ріки, дві калічки-ферми поспішали за ними, а зігнуті лушпайками вулиці утопали в садах. Над усім цим возвишалася здалеку аж голуба дзвіниця.

— Їсти хочу, — бовкнула Ольгунька і сіла на високій обочині.

Ольгунька вминала все разом — ковбасу, варене яйце, молоду цибулю, смажене курча. А потім знову бігла попереду, бродила в калюжах і сміялася до нього.

Перед селом він змусив її вдягти черевики. Люди їм дивувалися, як дивувалися завжди новим гостювальникам і не більше, але купка бабусь, забачивши, що приїжджі направилися до церкви, рушили за ними. Отець Василь звільнив руки і тричі перехрестився. Вивалені двері лежали геть збоку, на дзвіниці хмарою сиділи дикі голуби і бозна-звідки росла кривенька, худа абрикоса. Вся біла-біла, аж страшно.

— Не бійтеся, батюшко, голова казав, дах покриють і вікна посклять.

Запала мовчанка. Лише качки неподалік плюскотіли в калюжі та хлопчаки летіли по дорозі, аж гуло. На мить вони стали біля гурту, шморгаючи носами та хекаючи, і один, найменший, не хлопець, а виторопень у кашкеті, сказав:

— Он ди, попадицка яка!

III

— Ех, братику, навіть за гірких часів священики так не жили. Що в тебе за дім? Під очеретом, над урвищем якимось та над бистриною. Хіба б же ми не допомогли?

Отець Григорій стояв на ґанку, вітер ворушив його чуприну і бороду, мошка заліплювала вид і раз по раз змушувала обмахуватись гілкою.

— Чи перед єпархією хочеш показатися?

— Та ні. Мені тут дімно і просторо — чотири кімнати, а сад який.

Із-за дверей хтось гукнув, що можна починати.

Зайшли до кімнати, свічка вже горіла. Ольгунька стояла при стіні, і така безпросвітна самотність, така образа йшла від усього її єства, що матушка підступила і сказала:

— Не чудися, Олю, хрестини ж!

Вона повернулася лише на мить, а потім знову злетіла під стелю, майнула до прочиненого вікна, і її прозора крепдешинова сукня затріпотіла на вітрі, а сіро-руде волосся, яке не стригла за вагітности, так розсипалося і встеляло обличчя, що годі було щось розгледіти. Ніхто не помітив, що в кімнаті Ольгуньки не було, там стояло інше молоде порожнє тіло, прихилене до стіни. Там було обличчя, яке не встигло зацвісти, але от-от могло розпелюститися і всіх здивувати. Тим часом Ольгунька тремтіла на вільгому вітрі, розкривала руки, мружилася від сонця. Скільки так було — хтозна, але вона пам’ятає, що об кінчики долонь билися птахи, що босі ноги зачіпали верхівки смерек, — вона так і не позбавилася звички гасати босоніж. А потім побачила знайомі дахи і димарі, хату під червоною черепицею, яка, мов гриб-мухомор, красувалася посередині. Ольгунька несамовито шугнула в кватирку. На підлозі валялися сплутані вудки, звивалися віджирілі черв’яки.

— Микольцю! — простогнала вона. — Микольцю!

На горищі забряжчало і загупало, дівчачий голос обурився:

— Ти чого?

— Ти чого, ти чого… Щось гукало, чула?

— Навіжений. Нікого ж нема. Хата замкнена, ключ ось у кишені.

— Щось гукало, як начеб Ольгунька.

— Притирочний, ти що, її любиш? Любиш?

— Я? Та не сміши.

І тут щось трапилося з Ольгунькою. Вона напружилася, стрибнула вгору, ніби хотіла розметати і рознести її буклі, мов стаканчики морозива, але бозна з якого світу долинув плач немовляти. Випливла з хати на тривожній, незнайомій ще хвилі, стала на дах, але враз відірвалася від нього і кинулася назад. Боліли набряклі груди, гірчило і пересихало в роті, заполіскував різкий вітер. Сонце вже не сліпило, а виливком котилося кудись до обрію.

Отямилася від того, що трясли її за плечі і бризкали холодною водою.

— Олю, Олю! Слава Богу, відкрила очі. Ведіть її до ліжка.

Дитина лежала поруч і голосно смоктала. Вона дивилась на неї, бліда, мов нежива, а всі стояли перед іконами і молились.

По тому отець Григорій відвів отця Василя вбік і запитав:

— А що, братику, так рано хрестини? Ви ж недавно побралися.

«Я не знав її як жону», — хотів сказати отець Василь.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Вона прокинулась глибокої ночі від скреготіння немовляти. Отець Василь перекутував дитину, а потім став носити по кімнаті, примовляючи: «Ч-ш-ш-ш!» Звідки він знає, що треба з малими робити? Чому він її не розбудив?

Нічний заморочливий вітер гасав з кутка в куток, роздував фіранки. Ольгуня обсмикнула мокру від молока сорочку, встала, скинула з себе ковдру. І перш, ніж взяти дитину, ступила до вікна, хряпнула чорною кватиркою.

Синє яблуко для Ілонки

Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так. А тільки ж чому барилась?

Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

Їй і не віриться — вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розімліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за конячий.

— Здрастуйте, тітко! Прибули?

— Атож. Воду в городню повезеш?

— Ну.

— Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.

— Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.

— Аби морозу не кинуло.

— А по радіо передавали два градуси.

— От-то.

За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна