read-books.club » Сучасна проза » Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 📚 - Українською

Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

226
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: Сучасна проза / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 71
Перейти на сторінку:
його найточніше назвати?

Так чи інакше, я не можу їй щось конкретного сказати. Просто жодні слова на пам’ять не спливають. І я відчуваю, що своєю мовчанкою вражаю її самолюбство. Вона намагається не видавати, що ображена, але я все одно це відчуваю. Проводжу пальцями по її м’якій шкірі уздовж хребта — і відчуваю. Зовсім чітко. Якийсь час, лежачи в обіймах одне одного, ми слухаємо пісню з невідомою назвою. Раптом її долоня опиняється в низу мого живота.

— Одружіться на місячній жінці й наплодіть гарненьких місячних діток, — лагідно радить вона. — Так буде найкраще.

У вікні з широко відслоненими шторами видніє місяць. Не випускаючи її з обіймів, я дивлюся поверх її плеча на нього. Час від часу зі зловісним гуркотом — наче почав розламуватися айсберг — по швидкісній магістралі пролітають вантажівки з чимось важким у своїх кузовах. «Цікаво, що вони перевозять?» — думаю я.

— Що в нас на сніданок? — питає вона.

— Нічого особливого. Як завжди, яєчня і тости. Учорашній картопляний салат і кава. Для тебе приготую каву з молоком.

— Чудово! — радіє вона. — І яєчню приготуєте, і каву зварите, і тости підсмажите?

— З радістю! — відповідаю я.

— Вгадайте — що мені найбільше до вподоби?

— Зізнаюсь чесно — не вгадаю.

— Знаєте, що мені подобається понад усе на світі… — промовляє вона, заглядаючи мені в очі. — Непривітного зимового ранку, коли не хочеться вставати, але несила витримати аромату кави, запаху яєчні і дзенькоту вимкнутого тостера, прожогом вистрибнути з ліжка!

— От і добре! — сміюся. — Зараз спробуємо…

Ніякий я не дивак.

Я справді так про себе думаю.

Назвати мене пересічною людиною, мабуть, також не можна. Але я — не дивак, це точно. З усіх боків я цілком нормальна людина. Дуже прямий. Як стріла. Сприймаю своє життя як щось неминуче й зовсім природне. Це для мене настільки самоочевидне, що мені байдуже, як на мене дивляться інші. Що мені до цього? Як мене сприймати — це їхня проблема, а не моя.

Одні вважають мене дурнішим, а інші — розсудливішим, ніж я є насправді. Та мені однаково, що вони собі думають про мене. До того ж, зразок для порівняння — яким я є насправді — це лише моє власне уявлення про себе. В їхніх очах я можу бути і несосвітенним дурнем, і розсудливою людиною. Ну і що з того? Нічого страшного. У світі не буває хибних уявлень. Вони просто різні. Така моя думка.

А втім, є люди, яких приваблює моя внутрішня нормальність. Їх зовсім небагато, але вони таки існують. Кожен з них і я — ніби дві планети, що ширяють у темному космосі, цілком природно притягуються і так само потім розлітаються. Вони приходять до мене, вступають зі мною у стосунки й одного дня зникають назавжди з мого життя. Вони стають моїми друзями, коханками і навіть дружинами. Буває й так, що перетворюються у суперників. І все одно вони мене залишають. Хто — зневірившись, хто — впавши у відчай, а хто — замовкнувши (як водогінний кран, з якого вода вже не витікає), — всі вони зникають. У моїй оселі — двоє дверей. Одні — вхід, інші — вихід. Замінити їх одні на інші не можна. Через вхідні двері не вийдеш, а через вихідні — не зайдеш. Таке правило. Люди заходять через вхід і виходять через вихід. Роблять це по-різному. Але виходять усі. Хтось виходить, щоб спробувати в житті щось нове, хтось — щоб не марнувати часу. Не залишається ніхто, В моїй оселі — ні душі. Тільки я сам. На самоті я відчуваю їхню відсутність. Тих, що мене покинули. Їхні слова, дихання, їхні пісеньки, які вони мимрили собі під ніс, — все це плаває по кімнаті, мов якась пилюка.

Іноді я подумки себе запитую: «А може, вони й бачили, яким я є насправді?». Бачили — і тому приходили до мене, і тому ж потім зникали. Переконавшись у моїй внутрішній нормальності та моїй щирості (іншого слова я не знаходжу) в намаганні зберегти цю нормальність. Вони пробували щось мені сказати, відкрити мені свою душу… Майже завжди це були добрі люди. Однак я не міг їм нічого дати. А якби навіть зміг, то цього було б недостатньо. Я старався віддати їм від себе, скільки міг. Нічого не пошкодував. І сам від них чогось сподівався. Та дарма. І вони пішли.

Ясна річ, було прикро.

Однак більш прикрим було те, що виходили вони з моєї оселі набагато сумнішими, ніж заходили. Виходили, ніби в їхній душі щось стерлося. І я це розумів. Та от дивина — мені здавалося, ніби в їхніх душах стиралося набагато більше, ніж у моїй. Чому це так? Чому завжди мене залишають самого? Чому все життя в моїх руках зостаються чиїсь стерті тіні? Чому? Не знаю…

Бракує даних.

А тому, як завжди, відповідь неможлива.

Чогось не вистачає.

Одного дня після розмови щодо нової роботи я вийняв з поштової скриньки листівку. Листівку з фотографією космонавта у скафандрі, що пересувається по поверхні Місяця. Прізвища відправника на листівці не було, але я відразу здогадався, від кого вона.

«Гадаю, нам краще більше не зустрічатися, — писала вона. — Найближчим часом я, здається, вийду заміж за землянина».

З грюкотом зачинилися двері.

Даних недостатньо. Відповідь неможлива. Натисніть клавішу «скасувати».

Екран порожніє.

«Доки це триватиме? — думаю я. — Коли вже воно скінчиться?».

Я не дуже переймався її зникненням. Адже було ясно як день: у всьому винен я. Те, що вона мене покинула, — цілком природна річ. Від самого початку було очевидно, що так і станеться. Я це знав, знала й вона. А проте ми сподівалися на невелике чудо. Чудо, що трапиться нагода, коли в нашому житті, може, настануть вирішальні зміни. Але така нагода не наспіла… І вона пішла. Її не стало — і я засумував, але подібний сум я вже раніше переживав. А тому не сумнівався, що й цього разу його перенесу без особливих труднощів.

Бо я до всього звикаю.

Від такої думки мені стало гидко на душі. Здавалось, ніби до горла підкотилася з нутрощів якась чорна рідина. Я став перед дзеркалом у ванній і, дивлячись на себе, подумав: «Ось ти який!.. Ти стер у собі багато чого. Набагато більше, ніж можна було сподіватися». Обличчя в дзеркалі — неохайніше і старіше, ніж звичайно. Я ретельно вимив милом обличчя, натер шкіру лосьйоном. Повільно вимив руки і старанно витерся новим рушником. Потім

1 ... 3 4 5 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"