Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Уже цілий день ця кімната стояла затемнена; вона була насичена всім чорним. Пахло квітами й запаленими свічками. Обидва П’єро стояли перед мерцем випроставшись, немовби стежачи за ним.

 — Я до Гагауера вже не вернуся! — промовила Аґата, щоб поставити крапку в цій розмові.

Складалося майже таке враження, ніби ці слова мав почути й покійник. Він лежав на своїх марах так, як про це й розпорядився: у фраку, під покривалом, яке сягало до середини грудей і з під якого виглядала накрохмалена сорочка; руки згорнені, без розп’яття, при орденах. Невеличкі, різко окреслені надбрівні дуги, запалі щоки й губи. Його тіло було немовби зашите в жахливу, безоку мертвецьку шкіру, яка ще й не перестала бути частиною людини, й уже їй чужа. Дорожній мішок життя. Мимоволі Ульріх відчув, як йому щось підірвало той корінь буття, де нема ні почувань, ні думок; але відчув тільки це, більш нічого. Якби йому довелося виразити це словами, він спромігся б сказати лише, що настав край обтяжливим взаєминам без любови. Як ото поганий шлюб псує людей, котрі не годні від нього звільнитися, так само псують людей і будь-які їхні розраховані на вічність, обтяжливі взаємини, коли під їхнім гнітом сходить нанівець тлінне буття.

 — Я дуже хотіла, щоб ти приїхав раніше, — провадила далі Агата, — але тато не погоджувався. Він сам розпорядився про все, що стосувалося його смерти. Гадаю, йому було б нестерпно помирати в тебе на очах. Я живу тут уже два тижні. Це було жахливо.

 — Чи любив він бодай тебе? — спитав Ульріх.

 — Усі розпорядження, які він хотів зробити, він зробив своєму старому слузі й після того вже справляв враження людини, якій нема до чого докласти рук і нема задля чого жити. Та мало не що чверть години підводив голову й дивився, чи я в кімнаті. Так було в перші дні. У наступні — що півгодини, згодом — щогодини, а того останнього жахливого дня це сталося взагалі тільки два-три рази. І за всі ці дні він не промовив до мене жодного слова, хіба лиш коли я сама про що-небудь у нього питала.

Поки Аґата про це розповідала, Ульріх міркував: «По суті, жінка вона тверда. Ще в дитинстві вміла мовчки виявляти надзвичайну впертість. Але ж на вигляд вона начебто поступлива?» І раптом він згадав про лавину. Якось він ледве не загинув у лісі, зруйнованому лавиною. То була лише м’яка хмара снігової пороші, але під дією якоїсь нестримної сили та хмара зробилася твердою, як кам’яна лавина.

 — Це ти вдарила мені телеграму? — спитав він.

 — Ні, старий Франц, звичайно! Батько тоді про все вже розпорядився. Й доглядати за собою мені теж не дозволяв. Він ніколи мене, певна річ, не любив, і я не знаю, навіщо він мене викликав. Я погано почувалась і намагалася якомога частіше замикатись у себе в кімнаті. І однієї з таких годин він помер.

 — Мабуть, він хотів тобі цим довести, що ти зробила помилку. Ходімо! — гірко зітхнув Ульріх і потяг її до дверей. — А може, він хотів, щоб ти погладила його по голові? Чи щоб стала навколішки в нього біля одра? Уже хоч би тому, що він часто читав, нібито так прощаються з батьком. А попросити тебе про це йому забракло духу?!

 — Можливо, — мовила Аґата.

Вони спинилися й ще раз подивились на нього.

 — Усе це, по суті, жахливо! — сказала Аґата.

 — Так, — відповів Ульріх. — І як мало про це знаєш! Коли вони вже виходили з кімнати, Аґата стала ще раз і промовила до Ульріха:

 — Я набиваюся до тебе з речами, до яких тобі, звісно, немає ніякого діла; але саме під час батькової хвороби я поклала собі ні за яких обставин не повертатися до свого чоловіка!

Її наполегливість викликала в брата мимовільну усмішку, бо поміж очима в Агати згори вниз залягла прямовисна зморщечка, й розмовляла сестра запально; схоже, вона потерпала, що він не стане на її бік, і нагадувала кішку, яка з великого страху відважно нападає перша.

 — А сам він згоден? — спитав Ульріх.

 — Він іще нічого не знає, — сказала Агата. — Але він не погодиться!

Брат запитливо глянув сестрі в очі. Але вона різко похитала головою й відповіла:

 — Ні-ні, не те, що ти думаєш. Ніхто третій між нами не став!

На цьому їхня розмова поки що завершилася. Агата вибачилася перед Ульріхом, — адже він стомлений і голодний, а вона про це, мовляв, і забула, — повела його до кімнати, де на них уже чекав чай, і, помітивши, що на столі чогось бракує, вийшла, щоб принести самій. Зоставшись сам, Ульріх скористався цією нагодою і, щоб краще зрозуміти Агату, спробував, як міг, уявити собі її чоловіка. Той був середній на зріст, тримався дуже рівно, грубо скроєні штани не приховували його повних ніг, над ледь товстуватими губами — торчкуваті вуса; він полюбляв краватки з лапастими візерунками — це, певно, мало означати, що він педагог не звичайний, а дуже прогресивний. Ульріх відчув, як у ньому знову прокидається колишня його недовіра до сестриного вибору, але про те, що Ґотліб Гагауер приховує якісь потаємні вади, годі було й подумати, пам’ятаючи, яким чистим сяйвом світилися його очі й чоло. «Адже це — просто освічений, вільний від упереджень, діяльний і порядний чоловік, який на своїй ниві сприяє людському поступу, не втручаючись у далекі йому справи», — констатував Ульріх, пригадавши й Гагауерову писанину, і поринув у невеселі роздуми.

Таких людей можна розпізнати вже змалечку, коли вони ще ходять до школи. Вони навчаються не стільки сумлінно — як це називають, плутаючи наслідок із причиною, — скільки старанно й практично. Будь-яке завдання вони готують заздалегідь, як ото звечора треба приготувати на другий день одяг, усе аж до останнього гудзика, якщо хочеш швидко й без затримки зібратися вранці; нема жодної послідовности думок, якої вони не могли б такими п’ятьма чи десятьма наготованими гудзиками закріпити у власній пам’яті, й тут уже нічого не скажеш: пам’ять ця потім має непоганий вигляд і витримує всі випробування. Так ці люди стають зразковими учнями, не викликаючи в товаришів неприязні й осуду, а люди, котрі, як і Ульріх, за своєю вдачею схильні то до невеликої надмірности, то до такої самої трохи недостатньої