Читати книгу - "Анна Київська"

їм руки й ноги, незважаючи на цілий дощ рідкого вогню, який спалив сім наших суден. Здавалося, ми ось-ось здобудемо перемогу. Коли це зі сходу налетіла небачено люта гроза з жахливим вітром. Вона здійняла такий шторм, що він викинув наші судна на скелі Кіанейських островів та на узбережжя, де вони порозбивалися. Тих наших дружинників, котрі змогли дістатися суходолу, перерізали ворожі війська, що причаїлися на обох берегах. Море було червоне від крові. Ураган розбив і моє судно; мене підібрали на судно Івана, сина Творимира. Згодом шторм ущух — так само раптово, як і здійнявся. Я наказав зібрати те, що лишилося від нашого флоту. Тікаючи від греків, ми сховалися в одній бухточці на фракійському узбережжі. Замаскувавшись, побачили, як до нас наближаються двадцять чотири галери, й напали на них. Це була жорстока, гігантська битва. Ми захопили п’ять їхніх галер, у тому числі й флагманське судно, яким командував патрицій Костянтин Каваллуріос; його було вбито, а решту суден потоплено. Загибель стількох наших дружинників так нас розгнівила, що ми повбивали всіх, хто зостався з ворожого війська живий. Мало кому вдалося втекти від нас. Після цієї перемоги ми вирушили до свого краю. Але в нас лишилося мало суден, і ми не могли посадити на них шість тисяч дружинників. І тоді ми вирішили, що частина з них піде суходолом. Я сходив із своєю дружиною на судно з болем у серці, бо мусив покинути стількох хоробрих дружинників у такому небезпечному становищі. Я вже зі сльозами на очах збирався дати наказ відпливати, коли воєвода Вишата сказав мені: «Я йду з дружиною. Якщо я виживу, то повернуся з нею, якщо загину, то разом з нею».

— Атож, саме ці слова я виголосив, — потвердив воєвода. — Ми вирушили в бік землі руської, але зайшли не далеко. Біля Варни ми наштовхнулися на переможця Мессіни — блискучого Катакалона Кекауменоса. Ми билися, мов демони, але вороже військо здолало нас завдяки своїй чисельності. Вісімсот наших дружинників потрапило до полону, і всіх їх відіслали імператорові Костянтину. Перед людським натовпом нам повиколювали очі й повідрубували долоні правої руки. їх поклали на фортечні мури Царгорода поряд із долонями, вже висхлими, бранців великої битви.

Бенкетною залою прокотився шепіт.

— Великий Ярослав уклав мир, — провадив Вишата, — і через три довгих роки греки відпустили нас до рідного краю. Анно Ярославно, тепер ви знаєте, чому в мене виколоті очі.

Анна підвелася й уклякла навколішки перед воєводою; потім узяла його скалічену руку й піднесла собі до вуст.

Вишата відтрутив її.

— Мені не потрібна твоя жалість, княжно!

— Це не жалість, воєводо Вишато, а вияв моєї пошани і вдячності, повір мені.

— Твій голос підказує мені, що ти щира дівчина. Дозволь обняти тебе.

Анна приязно пригорнулася до Вишати.

— Чи ти й тепер така гарна, як тоді, коли я бачив тебе востаннє? Ти була ще дитиною. Я добре пам'ятаю твої рум’яні щічки й вогняне волосся, коли ти поверталася поряд зі своїм батьком з полювання. Тому далекому королеві Франції пощастило — він бере в дружини найпершу красуню в нашому краї!

Анна напружилася. Сліпий це відчув.

— Може, ти незадоволена своїм шлюбом? — спитав він, стишивши голос. — Накажи мені, і я зроблю все, щоб урятувати тебе від нього!

— Ні, ні, великий Вишато, я дуже щаслива…

— Що ж, — вигукнув воєвода, — забудьмо про війну і її жертви, випиймо за майбутню королеву Франції! Не затьмарюймо її останніх годин у нашому колі розповідями про бої… Особливо про ті, що закінчувалися поразками, — прошепотів він, обернувшись до новгородського князя.

— Воєвода Вишата має слушність, — промовив Володимир, піднісши свою чашу. — Випиймо за одруження й за славу нашої сестри!

Всі піднесли чаші й випили за щастя Анни, а вона свою тільки пригубила.

Тоді почався нескінченний бенкет, що його переривала то музика, то сцени з ручними ведмедями, то танці й боротьба, бенкет, на якому привезене з Візантії вино дедалі дужче п’янило гостей.

Стомившись, Анна вийшла із зали.

Розділ третій

ЗАЙЧИК

На фортечних стінах Новгорода стояла чудова ніч, повітря було ніжне й сповнене пахощами. Анна залюбки вдихала солодкуватий дух м’яти й намулу. Місяць осявав такі любі їй озера, болота, величну річку. Щоправда, її брати й сестри більше любили Київ Великий, який Ярослав забудовував на взірець Царгорода. Мандрівники твердили, нібито тринадцять бань і п’ять нефів собору святої Софії змагалися своєю гармонією з банями та нефами собору у візантійській столиці. Численні художники й скульптори прикрашали собор із місяця в місяць, поєднуючи найтрадиційніші релігійні сцени із сценами полювання, рибальства та ігор. Навіть Анна та її сестри позували грецькому митцеві, який почав викладати на соборних стінах широку фреску, що зображувала великого князя Київського та його родину.

Що ж до Києва, то Анна найдужче любила величезні ліси навколо нього, де було багато дичини. Анна нічого не боялася на полюванні. Безстрашна вершниця, вона як ніхто сміливо виганяла з лігвищ вовків, оленів чи вепрів. У Києві ще й тепер згадували, як вона зі списом у руках рішуче кинулася на зубра, що заблукав у лісі далеко від своєї рівнини, і спис зламався в шиї тварини. Оскаженівши від болю, зубр напав на коня, розпоров йому черево, а княжна відлетіла до дерева. З пораненою головою вона підвелася і, затисши в руці довгого ножа, стала перед тим страховиськом. Очі в Анни запливали кров’ю, і вона напевне наклала б життям, якби її не врятував відважний батьків дружинник. Вона й досі згадує, як той стрибнув дикому звірові на спину й, кілька разів ударивши ножем, перетяв йому горло. Ярослав засипав юного дружинника подарунками, а Анна згодилася, щоб він надалі супроводжував її на полюванні.

Вихована так само, як і п’ять її братів, граючись і навчаючись із ними, Анна вважала, що нічим не відрізняється від хлопців; тож дівчина тяжко переживала, коли мати Індігерда вирішила зачинити її в жіночих покоях, щоб дочка навчилася вишивати, прясти вовну й поводитися так, як це личить дівчині її стану. Отож, зачинена в товаристві своїх сестер, матері та численних служниць, вона слухала легенди, що їх довгими зимовими вечорами розповідали найстарші з них. Простору залу, яку опалювали два великі вогнища і якій надавали затишку м’які подушки, килими та хутра, наповнювали давні боги, богині й духи Русі. Спершу мова заходила про Перуна з його золотою маскою та срібними вусами; йому присягали руські князі та їхній почет. То був бог війни і грому, грізний бог, якому приносили в жертву людей.