Читати книгу - "Яса. Том 2"

руках, я й пішов від нього. В дорозі застала мене хурія, я намок і обмерз, і ледве добився до придорожньої корчми. Хоч стояла пізня пора, там гуляли по хрестинах дядьки, вони вже пропилися до решти, і я заставив за них шинкареві цебер меду, бо були привітні та добрі, й посадовили до себе, та одігрівали гарячими книшами, і я чи не вперше на віку випив півкорчика горілки, від того сп’янів, а що вже далі було, пам’ятаю погано. Мабуть, розказував про Москву, про вчителів своїх, і плів усіляких нісенітниць, бо сміялися пияки довкола до гикавки, — це пам’ятаю.

І вийшло, що нарозказував я не тільки на сміх, а й у користь собі. Бо вранці кількоро пияків зійшлись похмелитися й порадили мені піти на Титів хутір та найнятися на зиму в учителі: Бережанська, пані бунчукова, казали вони, шукає собі вчителя, прогнала кількох, які ходили найматися, може, візьме мене. Я пішов без надії. Пані Дарія Бережанська — жінка років тридцяти п’яти — сорока, висока на зріст, статна, вже ледь розповніла, вродлива, і врода та крупна, важка: високе чоло, великий ніс, великі губи, брови чорні, густі, розлетисті, — сама владна й строга, зустріла мене суворо, довго розпитувала, хто я такий і що вмію. Я розповів щиросердо: вивчав у Київському колегіумі всі науки, окрім теології; через що й не став попом, та того й не прагнув, понад шість літ жив у Москві при монастирі, переписував книги святі й світські, і все інше розповів, і про мандрівку свою, навіть про старців та мироносицю на хуторі розказав. На запитання, чи п’ю, почервонів і відповів, що вчора увечері вперше випив у корчмі півкорчика горілки, бо замерзав. Пані Дарія, як мені видалося (а я людські душі прочитувати вмію, людські порухи вловлювати також, дарма люди грубі та лихі вважають, що я нитію перед ними з малоумства, я нитію з їхнього нахабства), залишилася задоволеною мною, хоч на закінчення сказала: «Ну, побачимо. Шануйся, то й не прожену». Хутір пані бунчукової багатий: хата з прибудовою на шість кімнат, кілька комор, чуланів і чуланчиків, і дві рублені комори, і хата для челяді, клуні, стодоли, обори, сажі, — все це огороджено одним парканом понад яром, у якому гребля надержує став величезний, ще й два млини по той бік яру, далі поле, бір сосновий, теж Бережанської, і за лісом сінокіс. Розповідають: пан бунчуковий, коли йому було під сорок, одружився на дочці бідного чоботаря, беріг свою дружину й леліяв, бо свою молодість проциндрив у гульках і пиятиках, а потім щось прокинулося в немолодому серці, — ми завжди дорожимо тим, чого майже не лишилося, — тепер надолужував родинним затишком; дружина небавом взяла над ним гору, потроху перебрала провід у сім’ї, а потім і в господарстві. Напочатку тримав він її під замком, вся його кімната завішана шаблями та рушницями, пістолями і ятаганами, шкурами вбитих ним самим ведмедів, оленячими головами, все те на пострах їй та можливим зальотникам, завів злющих — презлющих псів — вовкодавів, які тягали по дротині, прибитій у саду, попід вікнами Даріїної кімнати, важкі ланцюги й хрипко гавкали. Та одного ранку пан Бережанський прокинувся й побачив, що всі собаки висять на тій — таки дротині і вже подубіли. Він страшенно злякався, надто через те, що собаки вночі не гавкали. Пані Дарія підійшла до вікна, стала біля нього, подивилася, знизала плечима:

— Може, воно й на краще. Одна з’їжа, й спати не давали.

З того дня пан Бережанський мовби осів і став усихати. Був він неначе міцний корч, а перетворився на маленького трухлявого пенька. В ньому не лишилося нічого, опріч підозріливості й сльозливості, дріб’язково вистежував дружину, дріб’язково дорікав і вимолював любові та ласки. Вона на них для нього вже була нездатна. Одначе ніхто не міг сказати про неї як про нецноту, ніхто ніколи не запопав на гріховному вчинку, та й не було поблизу чоловіка чи парубка, який підійшов би під мислі гордовитій, владній пані бунчуковій. Вона завела нових собак — сторожів, вночі, лише з одним наймитом, що тримав ліхтаря, виходила з рушницею до стайні, якщо там сполохано били коні, й проганяла ласку, яка пила кінський піт і заплітала коням гриви, що їх не розчесати ніякими гребенями, проганяла пострілом вовків, які вили на ставу або на греблі, владарювала круто, вміло, вправно. Хіба що іноді, на ярмарок чи на велике храмове свято, їздила в Миргород, челядники шепотілися, що там вона зустрічається з Стецьком, нинішнім сорочинським сотником, який колись був у неї закоханий, а тепер сам одружений на багачці — рябій Явдосі. Так воно чи ні, достеменно сказати ніхто не міг, та й не намагався, надто пам’ятаючи отих повішаних на дроті псів. А сутужила, владарювала Дарія для двох синів, одному сповнилося десять літ, другому сім. Пан бунчужний помер минулого літа. За рік до його смерті Дарія привезла свою сестру Ориську, вельми схожу на неї, проте дрібнішу зростом, худорляву, довголицю, з великими голубими очима, кругленьким, значно меншим, ніж у Дарії, обличчям і брівками — шнурочками, нібито вдову, але челядь мала про те Орисьчине вдівство думку іншу — вдівство солом’яне. Одначе про те майже не говорили. Розуміли, що Дарія подібних розмов не пробачить, що гомоніти про таке вельми небезпечно. Невідомо, яке вдівство мала Ориська, але була вона безтурботною та веселою, примхливою, а під настрій до всіх привітною, її тонкий голосок дзвенить то у вітальні, то на ґанку, то біля обори, й пісні все веселі. Одного разу я їй підспівав, і вийшло дуже до ладу, аж заслухалася Дарія; з того співу все й почалося, але про те потім.

Як я вже сказав, хлопчиків у Дарії було два, вчити мав старшенького, якому пішов одинадцятий рік, меншенький, котрому сповнилося сім, був, на думку матері, до навчання ще малий, до того ж він заїкався. А поза тим по — справжньому вдатний був до науки меншенький, Тишко, а старший, Ганджа, головатий, міцний, упертий, важкодухий, учитися не хотів, він мріяв про військо, про війну і казав, що всі оці псалми й часослови йому ні до чого, а всілякі постні тріоди нехай учать дяки, бо вони люблять постувати. Отако ми й сиділи біля груби теплої, кахляної; я читав і рахував з Ганджею, котрий робив усе те неохоче, а Тишко, довгошиїй, з нервовими очима, слухав збоку, а потім враз: «А я вже знаю. Хочете, перекажу».