Читати книгу - "Гайдамаки"

Оце повечоріє, калюжки постужавіють, а хоч молодик не дуже світить, та хто зна усяку повороточку в березі, той, замруживши очі, втрапить кудою треба, та й катне так, що аж дух захопить...

Оце ж я й катнув і дух захопило: хруснув лід, а я з ґринджолами у воду...

Виграмолився мокрий, як хлющ, по самісенький пояс. Попало теж і за комір, і в рукави.

Все б то можна викрепить - чого на світі не трапляється! - якби сам знав свою пригоду і нікому не хвалився. Так треба ж у хату, а уявись у хаті, то і тітка, і Катря сплеснуть руками, наче ти тричі потурчився: «А я ж казала! А я ж знала! Та де, та як, та коли, та Боже ж мій, та скрухо ж моя, та лишечко ж мені»... Хіба ж їм втямки, що як спостигла кого пригода, то не сикайся, як оса, йому в вічі, а дай йому покій - сам собі спокутує...

От так роздумуючи та розважаючи, іду і на ході все зупиняюсь та зорі вилічую. Стежка від озерця до хати неначе надвоє покоротшала. Здається, от-от тільки що видряпався з води, а вже ось і хатня одвірка.

Спинився я коло віконця і подививсь у хату. Каганець палає, батько струже лопату, тітка прядиво розмотує, а Катря мережить руками. І тітка ніби прислухає - мабуть, вже турбується, що я забарився дуже.

Постояв я, постояв, а таки у хату мушу. Зітхнув востаннє і вже руку до хвіртки простягаю, коли поміж деревами щось замарило. Придивляюсь - хтось височенний простує до нашого дворку. Я хутенько убіг, за старого дуба, і дожидаю. Він ближче, зростом і статтю око-в-око Максим Коренчук, - його й похода легка, а могутня, - той Максим, хоч вже пожив на світі, вже й сивизною його трохи сипнуло, добре він знав, почім ківш лиха, а не втеряв міцного здоров’я й сили. І неначе Максимова висока шапка. Так Максим був у нас позавчора, а вчащати не має часу. Та й стежка з села не тудою - сей прямує наче з пущі, від глибокого яру, або від Козачої Лучки. Придивляюсь пильно, а він вже близенько. Максим!

Так мене й підкинуло: мабуть, вже взято Орисю на виспу!

Максимова дочка Орися, хоч дуже рідко, а таки одвідувала нашу Катрю - така була славна, ясноока щебетушечка...

Позавчора Максим, уступивши у хату, похвалився: «Оце наша Орися на черзі». Здається, неабиякі слова, не страхота, не скарга, і промовив він ніби спокійно, а сумно стало, аж дух захопило.

Ой, та й пам’ятливі мені ті доби вечірні, як увійде нещасливий та похвалиться своєю гіркою напастю, і тихо стане у хаті, наче усі замруть...

Батько спитав:

- Взяли?

- Завтра зрана поведуть, - одказав Максим.

Тітка сплеснула руками:

- Боже мій милостивий!

Катря не озвалась.

З тим Максим попрощався, а ось він знов до нас поспішається. Може, Орися втопилася, як торік Ковалева Настя? Може, втікла світ за очі, як Приходькова Домаха?

Він не зогледів, що я тут, коло хатніх дверей ховаюсь поза дубом, а мені вже байдуже, що я по пояс мокрий, - я за ним у хату.

Тітка Мокрина і Катря стрепенулись, аж не дихають, дожидають, що він скаже. Сам батько, що по йому не дуже то пізнати, чи йому холодно, чи тепло, і той ніби трохи блисконув очима.

А Максим поздрастувався, усіда на лавці та й каже:

- Оце уступив до вас трохи відпочити.

І такий якийсь він... не походить на того, що сидів тут позавчора, білий та понурий, схиливши голову; наче світ йому угору піднявся...

- Далеко був? - пита батько.

- Був у Гайворонщині, - каже.

Від Чорностава до Гайворонщини не так, щоб дуже близенько - верстви неміряні, - а поїхавши зрання та доброго коня добре поганяючи, встигнеш туди опівдня.

- А як же ви Переплавку перебрели? - пита тітка Мокрина. - Мабуть, крига вже скресла, а там така бистря, що Боже...

- Ще держить, - одказує, - хоч вода вже поверх дзюрчить, перебрів якось.

За Орисю ані словечка.

Тітка Мокрина розмотує своє прядиво та раз у раз спогляда на його та зітха, сама аж по комір почервоніла, - кортить поспитати за Орисю. Кортить, мабуть, і Катpi, тільки Катря сидить як мальована та вишива свої квіточки. Катря трохи в батька вдалася - коли вже наважила: не ворухнусь, то не ворухнеться, хоч її запали.

Стара таки не викріпила, спитала:

- А що ж, Максиме?

- А що? - пита Максим. Наче забув!

- Узяли Орисю?

- Взяли та зараз і вернули додому. То вели, то несли. Тяжко занедужала.

- Тяжко занедужала? Голубонько моя! Може, з переляку? Або засумувала дуже? - журиться тітка Мокрина.

- Може.

- Дякувати Господеві! - зітха тітка. - Хвороба минеться, а тим часом, може, Пречиста заступить, забудуть. Дякувати Господеві!

- Дякує й вона. Спасибі Богу та спасибі Богу, тільки й чути.

- А ми ще часом журимось! - додає батько. - Бува, що й нам Господь спосила, чого нам треба.

- А бува, - згоджується Максим.

- Чого се ви надумали у Гайворонщину? - пита тітка Мокрина.

- Карпо Семиренко привозив у двір лист від свого пана, та переказав мені, що Грицько Березовий давно мене вигляда, а не так, може, вас, - каже, - як свої грошенята, бо йому тепер шостак за копу стає. Відколи вже я йому винен, та все не спромогався віддати. Оце я й надумав одвідати.

Тітка зараз розпитувать, що там, в Гайворонщині, чутно, та чи там якусь Устю свекруха жалує, та чи дума якийсь Левко узяти восени якусь Химку, та ще кого там бачив, та що чув.

- Там тепер чималий переляк і розрух, - одказує Максим.

- А що там таке? Що таке? - перехоплює тітка.

Цікава була старенька.

- Та десь там недалеко в гаях розбійники, кажуть, уявились, чи що.

- Ой лишенько! - вжахається тітка. - Багато людей вбито? Смутку ж мій! Недалечко й до нас... А ми самі в лісі... Мати Божа...

- Та заждіть трохи, Мокрино, не жахайтеся, - впиня Максим, - нікого ще, дякувати, не вбито. Чутка йде, що ті розбійники людей не займають, а ніби трохи лякають панів. На тому тижні заскочили, славлють, кривчуковського пана і крипточку налякали. Справник і досі