Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

до наших днів. Кожна епоха по-новому звертала увагу на тих чи інших авторів, і деякі з них у різний час були у великій пошані, зокрема, і в Україні. Промовистим свідченням широкої популярності цієї поезії є один з будинків поч. XVII ст. на львівській ринковій площі, на фасаді якого читаємо в ориґіналі три сентенції з анонімного пізньолатинського циклу «Вислови семи мудреців» (колись його приписували Авсонієві)[7]. А в зібранні праць Г. Сковороди не випадково натрапляємо на його робочу виписку з настанов німецького ритора А. Бухнера (1591—1661 pp.), де той рекомендує читати і наслідувати Клавдіана як «поета з особливо ясним і приємним стилем»[8]. Звичайно, це не єдині свідчення присутності пізньоримської поезії у нашій культурі.

Мабуть, сьогодні, коли вже заповнено найбільші прогалини в освоєнні римської літератури українською мовою (маємо і Верґілія, і Горація, і Овідія, і Лукреція, і повний корпус елегіків, й низку інших класичних авторів)[9], настав час для того, щоб уважніше придивитися і до її продовження у добу пізнього Риму.

* * *

Тривалі культурні явища ми звикли оцінювати термінами зародження — становлення — розквіт — занепад. І природно, що у кожному явищі насамперед цікавимось тим, що вважаємо його розквітом і «класикою». Саме класичних авторів найперше і найбільше читаємо, їх же найбільше перекладаємо і досліджуємо. Завдяки класикам попередники теж не обділені увагою: завжди цікаво простежити ґенезу явища, зрозуміти, що підготувало ґрунт для його розквіту. Попередники були першими — і вже цього досить, щоб ми ставились до них з увагою і повагою — навіть тоді, коли виразно бачимо їх слабкі сторони.

У тих, кого історія ставить після, доля переважно сумніша. Вони не цікаві нам у зв'язку з класиками — бо не спричинялися до їх появи. Вони завжди перебувають у тіні класиків, бо, навіть якщо творили достойні речі, то все одно були другими, вторинними, похідними. Підсвідомо ми вже заздалегідь сприймаємо їх як епігонів[10].

Саме поезії «епохи після» і присвячено нашу антологію.

Чи виправдана упереджена неувага до цілих століть розвитку римської поезії? Чи серед відверто неориґінальних текстів не «проочуємо» справжніх шедеврів світової літератури? І чи не забуваємо, називаючи цю епоху кінцем античності, що вона водночас була початком нової європейської цивілізації, яка постала на античних підвалинах, і що саме ця «пізня» доба передала Європі надбання античної класики? Сподіваємось, наша антологія заохотить читача все-таки приглянутись до скромної поезії «схилку античності» і скласти про неї своє власне враження.

Тож якою постає пізня латинська поезія зі сторінок антології «Відлуння золотого віку»?

Перший розділ є ніби прологом до основної частини. Тут читач побачить епіграми трьох авторів «срібного віку» (І ст. н. е.) — Сенеки (4/5—56), Петронія (пом. 66) і Марціала (бл. 40 — бл. 104). Золотий вік (друга пол. І ст. до н. е. — поч. І ст. н. е.) — з його велетами Горацієм, Верґілієм, Овідієм та іншими — минув, умови для розвитку літератури уже не ті, що були за Авґуста: досить згадати, як закінчили своє життя той же Сенека чи Петроній. Але за інерцією література й далі бурхливо розвивається, шукає нові форми, дає класичні зразки жанрів. І хоча й ця доба у певному сенсі є «добою після» — після золотого віку, — все ж це фактично ще доба римської класики.

Епіграми авторів класичного срібного віку в антології, присвяченій пізній поезії, опинилися не випадково. Марціал — класик епіграми, законодавець жанру, що був серед найпопулярніших і в пізню добу. Окрім того, він — один з останніх поетів-класиків. А жива побутова натуральність його образів, часто з увагою до найменших деталей, чимось дуже суголосна з побутовістю і увагою до деталей цілої низки найкращих зразків пізньої поезії.

Що ж стосується епіграм, збережених під іменем Сенеки, то насправді лише декілька з них можуть належати справді цьому авторові. Інші ж є значно пізнішими імітаціями. Те саме стосується й Петронія. Варто також зазначити, що епіграми обидвох цих авторів дійшли до нас насамперед у складі «Латинської антології» (поч. VI ст.) — збірки, що є одним з найважливіших джерел саме пізньолатинської поезії (детальніше про це — далі).

Але основна увага нашої антології зосереджена все-таки на поезії «пізній». З другої половини II — першої пол. III ст. до нас дійшло дуже мало вартих уваги зразків поезії, хоча відомо, що література цієї доби розвивалася досить активно (можливо, з більшим акцентом на прозу). Перше, власне пізньоримське, ім’я в антології — це Немесіан — поет, що походив з Карфагену і творив у другій пол. III ст.

Біографічних даних про Марка Аврелія Олімпія Немесіана майже не маємо. Знаємо, що він працював у двох жанрах — дидактичний епос (втрачені поеми про рибальство і мореплавство, а також поема «Про полювання з собаками», від якої збереглось перших 325 віршів) і буколіка. Властиво, Немесіан — останній відомий нам римський буколічний поет. До нас дійшли чотири його еклоги, написані у традиціях Теокріта і Верґілія, гарною класичною мовою. В антології вміщено переклад першої з них.

Майже століття відділяє Немесіана від найвідомішого поета епохи — Авсонія (бл. 310 — бл. 394), якого ще називають першим французом світової літератури. Адже, як і більшість поетів своєї доби, Авсоній був провінціалом і практично все своє життя прожив у Ґаллії, де, власне, й народився — у великому на той час культурному центрі — місті Бурдиґалі (Бордо), у сім’ї відомого лікаря. Тридцять років викладаючи у рідному місті граматику і риторику, Авсоній здобув славу блискучого поета і вченого, і в 364 р. один із останніх могутніх римських імператорів Валентиніан І (364—375 pp.) запрошує його вихователем до свого малолітнього сина Ґраціана. Згодом, з приходом юного Ґраціана до влади (375—383 pp.), починається блискуча політична кар’єра Авсонія: молодий імператор обдаровує свого вчителя і його родину найвищими посадами: 378 р. Авсоній стає префектом Ґаллії, а згодом й Італії, 379 р. отримує найпочеснішу (хоч на той час вже позбавлену реальної влади) державну посаду — стає консулом. Однак, політична кар’єра Авсонія була такою ж блискучою, як і короткою: 383 р. Ґраціан гине у ході військового перевороту, Авсоній покидає політичні справи і повертається до рідних маєтків біля Бурдиґали, щоб повністю присвятити себе літературі. Тут він і помирає через десять років, встигнувши ще підготувати і видати (на прохання нового імператора, Феодосія) повне зібрання своїх творів.

Кінець життя Авсонія припадає на тривожний для імперії час. Останні потуги імператорів зберегти єдність і силу імперії приречені на поразку. Феодосій у 394 р. востаннє об’єднує імперію під одноособовою владою, але вже через рік, після