Читати книгу - "Second life (Друге життя)"

— Як це зробити?

— Це вдається лише одиницям.

— Мені вдасться?

— Ще не знаю.

— Отже, Він таки є?

Серафим розсміявся замість відповіді.

Артем, зрозумівши, що не доб’ється від Серафима нічого, поглянув на флокси. Знову в них щось змінилось, але що?

— Що далі? — спитав він у Серафима.

— Усе, як в усіх.

«А як в усіх?» — хотів спитати Артем, однак полінувався.

— Куди поспішати? Адже попереду ціла вічність.

Він пішов за Серафимом…

Через деякий час Серафим знову зник, і Артем самотньо тинявся старим будинком з його дивними мешканцями. Та це не були привиди. Це були реальні мешканці реального будинку. Вони там жили: їли, спали, сварилися, прали білизну в емальованих мисках господарчим милом і розвішували її прямо в кімнатах, натягнувши мотузку по діагоналі через усю кімнату; пили горілку, грали в карти, переставляли меблі… Шастання Артема їх абсолютно не бентежило, вони ніби не помічали його. Всі двері (якщо вони й існували) були навстіж розчинені, мовляв, тут ні в кого ні від кого нема секретів.

Через деякий час Артем вибродив з цього будинку — в інший, недобудований дев’ятиповерховий. Саме такі почали будувати в епоху дев’ятиповерхівок, яка настала через десять років після епохи хрущовок.

Іще малим хлопцем Артем облазив не одну таку будову, остерігаючись звалитися сторчголов зі сходів без поручнів у сіру бетонну безодню…

Страх зірватися з висоти і розбитися переслідував його все життя. Завжди.

Артем пройшов шлях від хлопчика, що винаймає кімнату в смердючому чайна-тауні, спить з маленькою в’єтнамською повією і підробляє ночами в ресторані; від молодого здібного амбіційного студента, який лише працею інтелекту заробив свої перші кілька десятків тисяч доларів, працюючи трейдером на біржі, — до провідного девелопера у престижній північноамериканській фірмі. Він злетів на небачену висоту. Ні, неправда. Він сам спроектував і вибудував хмарочос свого добробуту й успіху. Він зводив його поверх за поверхом. Він жив у пентхаузі[15] цього хмарочосу, впиваючись своєю божественністю і небожительством. Аж поки не впав… Сторчголов. У сіру запилюжену безодню.

Артем обернувся. Де подівся Серафим?

Той з’явився наче нізвідки. Наче з тієї сірої запилюженої бетонної безодні.

— Слухай, а де тут вихід? — спитав Артем.

Серафим розсміявся.

— А чому ти думаєш, що звідси має бути вихід?

— Це було б логічно.

— Вихід куди? — лукаво спитав Серафим.

— Ну, не знаю. Певно я перебуваю на мікроскопічному сегменті того, пардон, сього світу. Принаймні поподорожувати поза ним, тобто за цим сегментом, можна?

Серафим засяяв своєю чарівною усмішкою. Однозначно, він починав подобатися Артемові. І здається, симпатія була взаємною: представнику найнижчого рангу в божественній ієрархії було цікаво з молодим і кмітливим прибульцем зі світу «живих».

— Ти ж недавно зробив правильний висновок, гідний мешканця XXI століття, — сказав Серафим. — У кожного свій той світ, або, як ми це називаємо, second life file — «файл другого життя». Потрапити у чужий файл неможливо. Або принаймні небажано.

— Second life? Друге життя? Я правильно почув? — ошелешено подивився на Серафима Артем.

— Так-так! — розсміявся Серафим.

— Ні, я маю на увазі… Яке відношення має ваше «друге життя» до віртуального простору, в якому «зависає» молодь, тікаючи від буднів реального життя?

— Беспосереднє. Коли ми на молодіжній серафимсько-ангельській-архангельській конференції радилися: що б таке зробити, аби люди легше після так званої смерті адаптувалися до так званого потойбічного світу, швидше могли збагнути, як у ньому організовано простір, зрозуміли його логіку, — ми запустили цю мульку в життя…

— Феноменально…

— Ти не звернув увагу, що слово file — переставлене life?[16]

Артем замислився.

— Отже, у кожного свій файл… — буркнув Артем собі під ніс, а тоді звернувся до Серафима:

— А наскільки широкий мій файл?

— Це залежить від того, скільки інформації ти туди закачав за своє життя.

— От я якраз про це. Думаю, що цей лабіринт будинків і дворів, з якого я не можу вибратися, це ще не все. Має бути ще щось у моєму файлі.

— Секрет полягає в тому, що тут час не біжить лінійно. Тут швидкість інакша, тут бувають прискорення і часові чорні діри. Але, як і в лінійній моделі, ми не знаємо або не хочемо знати, що попереду. Можливо, хтось із тих чуваків, яких ти сьогодні зустрів, таки натрапить на вихід, який ти шукаєш, і після тривалого перебування в цьому київському домі вийде на інший рівень…

— От! — перебив його Артем. — От, що я інтуїтивно шукаю: вихід на інший рівень. Не хочу застосовувати медієвістичну термінологію, щоб ти з мене не кепкував… — Артем задумався, — але й не хочу вживати лексикон геймерів… Але краще вже медієвістика. Отже, якщо йти за православною ідеєю, ми зараз на рівні митарств? Значить, звідси має бути вихід або в пекло, або в рай.

Серафим розреготався.

— Коли мені це говорить бабулька, я розумію, а коли магістр Оксфорду, це не просто смішно, а ульотно смішно. Ану ще раз повтори про митарства!..

Артем не образився.

— То що це таке? — натомість запитав він.

— Second life as it is.[17] Це твоє життя після життя. Ти сам його будуєш. Як було і в твоєму колишньому житті. Ти починаєш з якогось старту, а далі все залежить від тебе самого.

Серафим поплескав його по плечу:

— Шукай те, що хочеш знайти. Я пішов. — Він заглянув у якусь книжечку. — Бабулька кличе. Бідна, не може повірити, що вона не в раю. Адже вона так ревно відвідувала церкву щонеділі!

Серафим розсміявся. Артем подивився на нього з осудом. І той прикрив рота рукою:

— Вибач. Я ж казав: ми, Серафими, невиправні циніки! — і розчинився у просторі.

…І знову все спочатку. Тобто знову треба починати життя, друге життя? З чого? Може, з бізнес-плану?

Отже, бізнес-план.

Перша стадія: збір інформації.

Він вкотре глянув крізь вікно на флокси. Біля цього вікна йому, безперечно, найзатишніше. Що його тут приваблює? Може, колір квітів? Дуже живий колір.

І вмостившись з ногами уздовж вікна на широкому низькому підвіконні, опершись спиною об стінку, почав аналізувати ситуацію. Що він знає про місце, куди потрапив?

Час. Час біжить не лінійно, не рівномірно. Що це означає? Побачимо.

Простір… Що з простором?

Він озирнувся: дверей до дивної ванни вже не було на попередньому місці. Він не здивувася. Зробив для себе висновок: отже, простір має здатність переструктуровуватися.

Що далі?

Єдина людина, яку він тут упізнав, хоча дуже дивним чином, — це Дейв.

Висновок