Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

швидкістю двадцять кілометрів за годину. Машину трясло – не пристебнутий ременем безпеки пасажир підстрибував на правому передньому сидінні. Тарасу навіть ця швидкість здавалася небезпечною. Але ніякий туман не був спроможний скасувати капіталізм, який в Україні настав двадцять років тому. А капіталізм – це жорстко. Хочеш їсти – йди працюй!

– Ну як? – зупинивши машину, запитав Тарас у пана Ярека, поляка років п'ятдесяти, що спеціально приїхав до Львова.

Місяць тому цей поляк знайшов в Інтернеті рекламну сторіночку Тараса й зацікавився. Зацікавився – і приїхав. Скільки сюди від Польщі їхати? Смішно подумати. Польща цілком могла виявитися передмістям Львова – такі тут відстані!

– Ви якщо втомилися, то пристебніться! – додав Тарас. – Або можемо вже й закінчити на сьогодні?

– Нєт, – хитнув головою поляк і перейшов з ламаної російської на польську. – Вєш цо. Може, єще трохе… мінут пєтнаща. – Пан Ярек говорив, зціпивши від болю зуби. Його очі були згаслими, такими ж, як і голос.

– А може, все-таки краще завтра продовжимо? – вже тихіше та обережніше спробував Тарас наполягти на своєму після хвилинної паузи. – В такому тумані…

– Завтра?! То задрого бенджє… Хіпі ваших одвозили тоже за муй рахунек?

– Гаразд, – видихнув Тарас.

Сірий «опель вектра» з довгою і міжнародною біографією – Німеччина кінця вісімдесятих, Польща дев'яностих, Білорусь двотисячних і ось тепер Україна 2011 року – рушив і покотився по горбатій, нерівній бруківці, передаючи водієві та пасажирові в точності кожну вібрацію, кожен поштовх, кожну ямку.

Тарас нахилився ближче до лобового скла. Він майже лежав грудьми на кермі. Вдивлявся. Стрілка спідометра піднялася до «60». Пасажир мовчав, підстрибуючи на дорозі разом із машиною та її водієм.

Особисто розроблені «лікувальні» маршрути нічним Львовом Тарас знав напам'ять. Не просто назви вулиць, а навіть повз які будинки вони проїжджають і які машини під цими будинками найчастіше стоять. Коли б не туман – ніяких проблем.

Пан Ярек різко застогнав, кинув руки в пах, затиснув між стегон, затягнутих у джинси, так, наче хотів їх зігріти.

Тарас глянув скоса на пасажира. На його губах з'явилася ледве помітна усмішка. Рішучіше натиснув на педаль газу, і машина помчала по густо затуманеній вулиці як скажена.

В очах Тараса застигли одночасно азарт і страх. Страх був присутній на самому кінчику його погляду, що впирався разом із променями фар у туман. І хоч фари пробивали туман метрів на двадцять, але, з'явися на дорозі якась перешкода, неважливо – жива чи ні, машину вчасно було б уже не зупинити. Мокра бруківка не набагато краща за звичайну ожеледь.

Несподівано «опель» підкинуло так, що Тарас, цього разу не пристебнутий, торкнувся маківкою стелі салону. Поляка струсонуло сильніше, і він зціпив зуби, мовби намагаючись зупинити виття, що ось-ось мало вирватись із його нутра назовні.

Тарас кинув нервовий погляд на пасажира.

– Стой, стоп! – заволав пан Ярек, розціпивши зуби, і тут же мовби судома скрутила все його тіло. Скрутила і відразу ж відпустила. Він обм'якнув, якось увесь зіщулився, опустив лікті до ніг. Губи на його зблідлому обличчі витяглися в трубочку, наче він збирався свиснути.

Тарас ударив ногою по педалі гальма. «Опель» кинуло до бровки.

Поляк простягнув ліву руку до Тараса. Рука тремтіла. Тарас миттєво, завченим рухом витягнув із-під свого сидіння літрову скляну банку і передав полякові.

Вимкнув двигун. Завмер. Туман із нав'язливою цікавістю обліпив собою «осліплу» машину та її мешканців.

А пасажир, продовжуючи стогнати, відчинив дверці. Квапливо й водночас незграбно вибрався назовні. Зупинився спиною до машини, спустив джинси, нахилився вниз. Рукави шкіряної куртки дивно-жорстко шелестіли через рухи його рук.

Тарас заплющив очі. Ні, особливої втоми він не відчував. Його біологічний ритм давно включив у себе нічні поїздки по місту. Просто туман зазвичай не входив до його планів. Туман завжди заважає. Але все-таки туман куди краще, ніж сніг або ожеледь! Адже випаде сніг, потім розтане, потім знову вдарить морозець – і все, прощай, заробіток, до весни! Дивно, що робота, як-не-як, безпосередньо пов'язана з медициною, і та може виявитися сезонною! Хоча існують же сезонні захворювання! Тарас, щоправда, до лікування цих сезонних захворювань ніякого відношення не мав. У цьому, мабуть, і полягав головний парадокс.

У цілковитій тиші пролунав дзвінкий удар камінчика об скло, і тут же задзюркотав струмочок – поляк мочився у скляну банку, що тремтіла в його руках.

Потім бжикнула залізна «блискавка» – поляк застебнув «блискавку» чи то на джинсах, чи то на куртці.

До вух Тараса долетіло важке і часте дихання пасажира. Той іще стояв, тепер нерухомо і беззвучно. Стояв перед сплячим триповерховим будинком, перед сплячими вікнами міста. Він перебував метрів за два від фасаду будівлі, й навіть у цьому короткому проміжку між каменем і людиною, яка щойно позбулася маленького, але настирливого ниркового камінчика, висів туман.

Тарас терпляче очікував. Знову почулося дзюрчання – пасажир акуратно виливав сечу зі скляної банки в каналізаційні ґрати.

Через кілька хвилин він обережно сів на своє місце поряд із водієм. Опустив на килимок під ноги порожню банку, а водієві простягнув розкриту долоню, на якій лежала мокра сіра крупинка, маленький, розміром із гречане зернятко, камінчик. Тарас увімкнув світло в салоні, акуратно взяв двома пальцями крупинку, підніс до очей.

– Поцо вам ето? – запитав поляк хрипким, усе ще здавленим від згадок недавнього болю голосом.

– На пам'ять, – спокійно і неголосно відповів водій. – Щоб було що дітям показати, коли запитають: а що ти, тату, раніше робив?

Втомлена усмішка зробила обличчя Тараса привітним.

– Маш джєчі? – байдуже запитав поляк, що перейшов на напівшепіт.

– Немає, і дружини немає теж.

– А ілє маш лат?

– Тридцять сім.

– О! Та ви младше вашей автувкі! – посміхнувся пасажир.

– Ні, вона молодша. На кілька років.

Поляк знову поліз до внутрішньої кишені куртки і видобув звідти гаманець.

– Вот, – простягнув він Тарасу кілька купюр по двадцять злотих.

– Вас до готелю підвезти? – ввічливо запитав Тарас.

– Я пешком, я тутай рядом, в «Старом Кракове».

Пасажир вибрався з салону, махнув рукою на прощання і зник у тумані.

Тарас зачинився в машині. Дістав із бардачка маленький пластмасовий тубус із-під гомеопатичних кульок від кашлю й опустив усередину камінчик, отриманий від поляка. Вимкнув освітлення.

Захотілося подрімати. Опустив спинку водійського крісла, відкинувся, заплющив очі. У салоні було темно, тепло і затишно. Цього тепла вистачить на півгодини-годину, а потім сира прохолода сама його розбудить.

Розділ 3

Повітряна вогкість, що просочилася до салону «опеля» через ледве приспущене скло дверець, доторкнулася до щік Тараса. І він прокинувся. Напівсонний, одразу поліз рукою до