Читати книгу - "Федько у пошуках чупакабри"

із кімнати, хлебнув молока, яке мама щоранку залишає на столі, куснув пирога з сиром, аж тут почув якийсь лемент з вулиці. Зацікавившись, хто це так репетує в їхньому тихому куточку, Павлусь вискочив у двір та причаївся за тином — про всяк випадок, щоб не потрапити під гарячу руку дорослим.

А на вулиці кричав, розмахуючи своєю палюгою, дід Ілько. Навколо нього бігала мама, намагаючись утихомирити діда. Але той ніяк не хотів утихомирюватись.

— Я тим клятим гицелям покажу, як ковінька загинається! — волав старий. — Бач, що наробили, бодай їм пуп волоссям поріс!

Але що наробили «кляті гицелі» і хто вони взагалі такі, Павлуші якраз видно не було! Він, як досвідчений розвідник, котрий не раз отримував на горіхи за надмірну цікавість, рачки підліз до паркана та зазирнув одним оком у щілину. І тут по його шкірі забігали мурахи! Перед дідом просто у пилюці лежали дві мертві курки. Вони були обскубані й пошарпані, та малий упізнав їх!

Ще вчора вони гордо ходили у них по дворі і конфузили півня незвичним кольором пір’я. То Павлусь (геть випадково!) вилив на них трохи зеленки. За свій дизайнерський винахід він тут же отримав винагороду у вигляді оплесків по місцю, з якого ростуть ноги та через яке, вважають дорослі, найкраще досягається виховний ефект.

Із гнівних вигуків діда Павлуша зрозумів, що хтось заліз уночі до курника, задавив кількох курей, одну виніс, а двох лишив прямо перед хвірткою.

«Чупакабра!» — дернуло морозом поза шкірою малому Барабашу, і він кинувся будити друзів, щоб сповістити їм сенсаційну новину.

— Добралась-таки і до нас! — аж підскакував Павло Віталійович, а в голосі його бриніла непідробна радість. — Точно вона! Більше нікому!

Нарешті їхнє село прогримить на всю країну. Ех, якби ще зловити того звіра, тоді можна було б і в телевізор попасти. А восени у школу пішов би вже героєм!

— О-о-о-о! Прикольно! — озвався Біленький. — А ще би зловити ту Чупакабру! — він наче читав братові думки. — Та це ж Нобелівською премією миру пахне! Швиденько снідаймо і сідаймо розробляти план під назвою «Скелет у шафі».

— А до чого тут скелет? — здивувався Професор.

— А ні до чого! — радісно відповів Сашко. — Тому ніхто і не здогадається, що це за план, навіть якщо дехто проговориться! — глипнув він на Павла Віталійовича.

— Та ти що!? Я — залізо! — аж притупнув малий. — Я надійний, як Геґрід. Навіть ще кращий!

— От-от! І я про це ж! — дав щиглика Павлуші Біленький. — Це ж Геґрід про Пушка проговорився, і про дракона, і про…

— Ну, нехай! — почервонів малий. — Тоді я — як Бетмен!

— От і добре. Бетмен завжди всім на допомогу приходив, отже ми підемо вмиватись, а ти тим часом допоможеш ліжка застелити! — Сашко кивнув Професору, і вони обоє чкурнули з кімнати, не залишаючи Барабашеві жодних шансів.

Коли друзі повернулись, ліжка справді були застелені, а Павло Віталійович нетерпляче потирав руки в. передчутті цікавих пригод. Біля нього стояв на задніх лапах де Переймало, зіпершись передніми на підвіконня, і меланхолійно споглядав природу, яка щедро дарувала свою ранішню красу.

— Їсти йдіть! — почули хлопці голос тітки Тані і кроки, що наближалися до їхньої кімнати.

Маркіз миттю скочив на підвіконня, а тоді — в садок, де сховався під розлогим кущем смородини, який так до речі ріс під вікном.

— Ну, йдете чи ні? Бачу, повставали вже! — заглянула до спальні тітка. — От молодці! І ліжка позастеляли!

Хлопці не змусили себе чекати. Швидко, так, що тітка аж дивувалась, кидали в себе шматки пирога, запиваючи парним молоком. А в голові їм дзиґою крутилася ненаситна Чупакабра й не давала спокою думкам.

— А може, це просто тхір чи ще якась звірюка? — промовив Професор, коли вони вийшли на вулицю після смачного сніданку.

— Та яка різниця? — із запалом заперечив Біленький. — Все одно ловити треба, а то всіх курей перетягає! А якщо це таки Чупакабра? Оце буде клас!

— Шановні! Хочу нагадати про свою скромну персону, а особливо про те, що ця персона сьогодні ще й макової росинки в роті не мала! — почувся з-під ґанку тужливий голос.

— Маркіз! — разом скрикнули Сашко та Петрик. За ранковими турботами вони й думати забули про свого друга, тож тепер, ховаючи сором, кинулись загладжувати провину. Один тикав до рота де Переймалові щось смачненьке (а не зовсім-таки забули, прихопили для нього зі столу!), другий чухав за вухом, аж Марко задоволено кректав напханим їжею ротом.

— Ех! — промовив Професор. — Треба тебе якось легалізувати, а то як потім знайдуть — усі отримаємо на горіхи.

— А-а-а-а! — зненацька закричав Біленький. — Ах ти ж волохатий хитруне!

Друзі здивовано витріщились на нього, а Маркіз з несподіванки навіть роззявив рота відкрив і впустив на землю великий шмат пирога з сиром.

На поріг вискочила переполохана тітка Таня, за нею вилетів Павло Віталійович, а ззаду висунув свою сиву голову дід Ілько.

— Що тут у вас? Сталося що? Чого кричите? А це ще що за звір? — наче з кулемета розстріляла всіх запитаннями тітка й зупинила погляд на Маркізові, який сидів, підібгавши хвоста, й не чекав нічого доброго.

А Сашко, і оком не моргнувши, волав собі далі:

— Ти глянь на нього. Залізло тишком-нишком до машини й сховалося! А ти куди дивився? — це вже накинувся Біленький на Професора. Той стояв, кліпав очима і геть не доганяв, що коїться з його товаришем. Може, це свіже повітря та домашні пиріжки так у голову вдарили!?

— Та не кричи вже так! Не сварися! — погладила песика по голові тітка. — Бач, яке гарнюнє! Зовсім перепудилося, напевне!

Маркіз де Переймало фон Дворовий хотів було щось заперечити, вже і пащеку відкрив, але вчасно спохопився.

— А як же не кричати? Воно ж самовільно за хазяїном сюди приперлось! — гаряче обурювався Біленький. Він на мить обернувся до друзів і по-змовницьки їм підморгнув.

— О-о-о! Як ти міг? — аж тепер Професор зметикував, що до чого, і теж напався на Маркіза. — А я тобі довіряв! Без дозволу… — здавалося, Петрик зараз заплаче — так трагічно звучав його голос.

Малий Барабаш споглядав цю драматичну сцену, сховавшись за маминою спиною. Він іще не здогадався, що надумали друзі, але все це дійство його дуже розважало. Глянувши на задоволену пику малого, Біленький тихцем показав братові кулака, і його мармиза вмить скисла.

— Он як він хазяїна любить! — розчулилася тітка. — Хай уже поживе з вами! Ліжка не перележить, останнього не з’їсть! — підсумувала вона й, розсунувши застиглих діда та