Читати книгу - "Зоряний хлопчик"

— На галереї сидітимуть музики, — вів далі Студент, — і гратимуть на своїх інструментах, а моя кохана танцюватиме під мелодії скрипок та арф. Танцюватиме вона так легко, що її ніжки майже не торкатимуться підлоги, а розчепурені придворні юрмитимуться навколо неї. От тільки зі мною вона не танцюватиме, бо я не маю червоної троянди, щоб їй подарувати.

І він кинувся на траву, затулив обличчя руками й розридався.

— Чого він плаче? — спитала Зелена Ящірка, пробігаючи повз Студента, задерши хвостика.

— І справді, чого? — прошепотів Дзвоник своєму сусіді лагідним, тихим голосом.

— Він ридає через червону троянду, — відповіла Соловушка.

— Через червону троянду? — обурилися вони.

— Це просто безглуздя! — і мала Ящірка, яка була дещо цинічною, розреготалася від душі.

Проте Соловушка розуміла причину страждань Студента; вона принишкла на своєму дубочку і замислилася над таємницями Кохання.

Раптом вона розправила свої брунатні крильця для польоту та зірвалась у небо. Вона промайнула гаєм, як тінь, і, як тінь, закружляла над садом.

У центрі галявини росло прегарне Трояндове Деревце, й коли Соловушка побачила його, то підлетіла й усілася на тоненьку гілочку.

— Подаруй мені червону троянду, — заблагала вона, — і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.

Але Деревце похитало головою.

— Мої троянди білі, — відповіло воно, — білі, як піна морська, біліші за сніг гірський. Лети до мого брата, що росте біля старого сонячного годинника, може, він дасть тобі те, чого ти бажаєш.

І Соловушка полетіла до Трояндового Деревця, що росло біля старого сонячного годинника.

— Подаруй мені червону троянду, — заблагала вона, — і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.

Але Деревце похитало головою.

— Мої троянди червоні, — відповіло воно, — червоні, як ніжки горлиці, червоніші за розлогі гілки коралів, що коливаються в океанських гротах. Але зима застудила мої вени, мороз побив мої бруньки, а буря поламала моє віття, і не буде у мене троянд цього літа.

— Але мені потрібна одна-однісінька червона троянда! — молила Соловушка. — Одна-однісінька червона троянда! Невже я ніяк не зможу її роздобути?

— Є один спосіб, — відповіло Деревце. — Але він такий жахливий, що я не насмілююсь розповісти тобі.

— Розкажи, — умовляла Соловушка, — я не боюся.

— Якщо тобі потрібна червона троянда, — почало Деревце, — ти маєш створити її з музики при місячному сяйві та напоїти кров’ю власного серця. Ти маєш співати для мене, проштрикнувши серце одним із моїх шипів. Цілу ніч ти маєш співати для мене, а шип увіп’ється тобі просто в серце, і твоя кров, твоє життя переллються у мої вени і стануть моїми.

— Смерть — величезна ціна за одну червону троянду, — простогнала Соловушка, — а Життя дуже дороге для всіх. Як приємно мешкати у зеленому гаї, милуватися Сонцем у золотій колісниці та Місяцем у колісниці з перлів. Як солодко пахне глід, які ніжні дзвоники, що ховаються у долині, як буяє верес на пагорбах! Але Кохання важливіше за Життя, і що таке серце однієї пташки порівняно з серцем людини?

І Соловушка розправила свої брунатні крильця для польоту і зринула в повітря. Вона промайнула садом, як тінь, і, як тінь, закружляла над гаєм.

Юний Студент і досі лежав на траві, і сльози ще не висохли на його прекрасних очах.

— Ти будеш щасливим, — вигукнула Соловушка, — Ти будеш щасливим! Ти отримаєш свою червону троянду. Я створю її з музики при місячному сяйві та напою її кров’ю власного серця. Все, що я попрошу в тебе за це, — щоб ти був справжнім закоханим, бо Кохання мудріше за Філософію, хоч та й мудра, і дужче за Владу, хоч та й дужа. Полум’яно горять крила Кохання, і поломеніє яскраво тіло його. Вуста кохання солодкі, як мед, а подих — як ладан і миро.

Студент звів очі й дослухався, але не зміг зрозуміти, що щебетала до нього Соловушка, бо знав він лише те, про що писалося у книжках.

Але Дубок зрозумів — і засмутився, бо він дуже любив малу Соловушку, яка звила гніздечко у його гіллі.

— Заспівай мені одну останню пісню, — прошепотів він. — Мені буде самотньо, коли тебе не стане.

І Соловушка заспівала для Дубка, і її голос розливався, як іскриста вода зі срібного дзбанка.

Коли вона доспівала свою пісню, Студент підвівся й витяг із кишені записник і олівець.

— Пташка володіє формою, — говорив він сам до себе, ідучи через гай, — цього у неї не відняти; а от чи має вона почуття? Боюся, що ні. Власне, вона така, як і більшість митців: тільки стиль без будь-якої щирості. Вона не пожертвує собою задля інших. Вона думає тільки про музику, а всі знають, що мистецтво егоїстичне. Проте треба визнати, що у її голосі є гарні ноти. Як шкода, що те, чим вона займається, не має жодного сенсу і не приносить практичної користі!

І він увійшов до своєї кімнати, улігся на сінник на ліжку і почав думати про свою кохану, а за деякий час поринув у сон.

А коли Місяць засяяв на небесах, Соловушка полетіла до Трояндового Деревця і настромилася грудьми на гострий шип. Цілісіньку ніч співала вона з шипом у грудях, а холодний кришталевий Місяць нахилився нижче і заслухався. Усю ніч співала вона, і шип впивався дедалі глибше в її груди, і кров життя витікала з неї.

Спершу вона співала про зародження кохання у серцях юнака і дівчини. І на найвищій гілці Трояндового Деревця розпускалася найчарівніша троянда, пелюстка по пелюстці, коли одна пісня змінювала другу. Спершу троянда була білою, як туман над річкою, білою, як новий ранок, і срібною, як крила світанку. Наче привид троянди у срібному дзеркалі, наче привид троянди в озері — такою була троянда, що розквітла на верхівці Трояндового Деревця.

І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.

— Тулися ближче, мала Соловушко, — гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.

І Соловушка щільніше нахромилася на шип, і гучніше й гучніше лилася її пісня, бо співала вона про зародження пристрасті у душах чоловіка й жінки.

І ніжний відтінок рожевого забарвив пелюстки троянди, мов рум’янець на щоках юнака, коли він цілує вуста своєї нареченої. Але шип іще не проколов серця пташки, і серце троянди залишалося білим, — а тільки кров солов’їного серця може запалити ясно-червленим серце троянди.

І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.

— Тулися ближче, мала Соловушко, — гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.

І Соловушка