Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Отже, на підставі усієї зібраної на цей момент інформації я схильний припустити, що ми маємо справу з морським єдинорогом гігантських розмірів, озброєним не просто алебардою, а справжнім тараном, як броненосні фрегати та інші військові судна, до того ж не менш масивним, ніж вони, і наділеним не меншою пересувною силою.

Саме так я пояснюю це явище за умови, що воно дійсно існує, а не було породжене хворобливою уявою окремих осіб, що також можливо».

Тепер можу зізнатися, що останні слова були написані мною з метою підстрахуватися: я хотів зберегти своє добре ім'я науковця і не дати приводу для глузувань американцям, які полюбляють робити посміховиська з усіх і вся. Так я підготував собі місток для відступу, хоча насправді був упевнений в існуванні «морського страховиська». Невже природа, яка створила людину, дурніша за неї? Людина ж конструює залізні гіганти, то чому б не могло бути живої істоти, здатної помірятися силою з витворами людських рук?

Моя стаття стала приводом до запеклих дискусій. У мене навіть з'явилися однодумці. Версія, яку я опублікував, була виграшною хоча б тому, що давала цілковиту свободу уяві. Людський розум наділений схильністю створювати образи всіляких гігантів. А велика вода здатна слугувати саме тим простором, тією єдиною стихією, де можуть народжуватися неймовірні істоти, а наземні гіганти, як от слони й носороги, — просто пігмеї. Водне середовище вирощує величезних ссавців, і, можливо, там живуть велетенські молюски, жахливі ракоподібні, стометрові омари чи краби вагою хоч би й двісті тонн! А хто в змозі це спростувати? Колись наземні тварини, сучасники геологічних епох — чотириногі, чотирирукі, плазуни, птиці — мали гігантські розміри, і лише час підкоротив їхніх нащадків. Що дивного в припущенні, ніби вода у своїх незвіданих глибинах зберегла зразки життя окремих давніх епох (такі собі живі, не музейні, експонати), адже там не відбувається жодних епохальних змін, в той час коли земна кора постійно потерпає від них? Що мало б завадити океану зберегти у своєму лоні останні види титанічних істот, роки яких вимірюються століттями, а століття — тисячоліттями?

Так чи не так, а природа незвичайного явища сумнівів більше не викликала, суспільство визнало існування підводного диво-звіра, який, проте, не мав нічого спільного з казковими морськими зміями.

Безсумнівно, ця таємнича історія була цікавою для наукового світу. Але для країн практичних, особливо для Америки й Англії, важливішим було убезпечити трансокеанські сполучення від нападів морського страховиська. Тож слід було очистити океан від страшного звіра. Преса, яка представляла інтереси промислових і фінансових верств суспільства, розглядала це питання саме з практичного боку. «Шилінг енд Меркентайль ґезет», «Ллойд», «Пакетбол», «Рев'ю-маритім-колоніаль» — усі зазначені періодичні видання, фінансовані страховими компаніями, які погрожували підвищити страхові ставки, висловилися з цього приводу одноголосно.

Суспільна думка, насамперед у Сполучених Штатах Америки, загалом підтримала ініціативу страхових організацій. У Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, яка повинна була вирушити в путь із чітко визначеною метою: впіймати і знешкодити нарвала. Найближчим часом в море мав вийти швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн». Капітаном було призначено підкованого на всі ноги у морській справі моряка Фараґута. Оскільки двері військових складів для нього були відчинені, капітан дуже швидко споряджав свій фрегат.

Але (чомусь так нерідко трапляється) саме в той час, коли було вирішено спорядити експедицію, тварина причаїлася. Вона зникла майже на два місяці, принаймні жодне судно не зіткнулося з нею за цей час. Єдиноріг мовби відчув, що на нього готується облава. Цей факт обговорювався дуже жваво! Країни зв'язувалися між собою за допомогою трансатлантичного підводного кабелю (про нього у цій розповіді йтиметься докладніше). Дотепники жартували, що цей хитрун перехопив якусь секретну телеграму і вжив надзвичайних заходів для власної безпеки.

Поки страховисько бавилося з суднами у піжмурки, фрегат, готовий до тривалого дальнього плавання і озброєний до зубів, чекав на нього. Але куди йому вирушати, не знав ніхто. Коли тривожне чекання дійшло до точки кипіння, несподівано 2 червня промайнула чутка, що пароплав «Тампіко», який здійснював рейси між Сан-Франциско і Шанхаєм, зо три тижні тому зустрів однорога у північних водах Тихого океану.

Це повідомлення справило на всіх неабияке враження. Капітан Фараґут не зміг випросити навіть двадцяти чотирьох годин відстрочки. Провізію, завбачливо заготовлену заздалегідь, негайно завантажили на борт «Авраама Лінкольна». Трюми доверху наповнили вугіллям. За лічені години команда була в зборі. Залишалося лише піддати пари і відчалити! Капітану не пробачили б навіть кількох годин зволікання! До того ж він сам мріяв лише про одне — якомога скоріше вийти в море.

За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» мені вручили лист із міністерською печаткою такого змісту:

«Панові Аронаксу, професору Паризького музею природничих наук. Готель „П'ята авеню“ Нью-Йорк

Вельмишановний пане професоре!

Якщо Ви побажаєте приєднатися до експедиції на фрегаті „Авраам Лінкольн“, уряд Сполучених Штатів Америки висловить своє задоволення, довідавшись, що у Вашій особі Франція взяла участь у важливій справі міжнародного значення — звільненні морів від нарвала. Капітан Фараґут радо надасть у Ваше розпорядження зручну каюту

Моє велике шанування Вам,

Морський міністр Дж. Б. Гобсон».

Розділ третій

Як завгодно панові професору

Отримавши такого листа, та ще й від міністра Гобсона, будь-хто, мабуть, розгубився б. Вимушений зізнатися, що до цього моменту я думав про полювання на однорога не більше, ніж про спробу прорватися через льодяні простори Північно-Західного проходу. Але прочитавши лист-запрошення, я пройнявся думкою, що моє справжнє покликання, сенс усього мого життя, полягає саме у тому щоб знищити цю небезпечну тварину і таким чином визволити від неї світ.

Нагадаю, що я тільки-но повернувся з виснажливої подорожі, був страшенно втомлений і потребував тривалого відпочинку. Як я мріяв повернутися на батьківщину, до своїх друзів, у свою квартиру при Ботанічному саду, до любих моєму серцю, безцінних колекцій! Але навіть це не могло мене стримати від участі в експедиції. В одну мить я забув про втому, друзів і колекції та не роздумуючи прийняв запрошення американського уряду!

«Так чи інакше, — розмірковував я, — всі дороги ведуть до Європи! Одноріг, мабуть, буде такий люб'язний, що приведе мене до берегів рідної Франції! Ця поважна тварина не пошкодує для мене хоча б півметра своєї кістяної алебарди… А я привезу її на батьківщину, і в