Читати книгу - "Марево"

Але лікувати огиря не довелося. Наступного ранку, коли Гришанін повів його до колодязя на водопій, кінь різко тріпнув головою, вирвав з рук молодого солдата повід і помчав у бік кордону. Гришанін розгубився і, замість того, щоб підняти тривогу, кинувся бігти за конем, ніби він міг його наздогнати. Коли він нарешті схаменувся й прибіг до капітана, огиря з золотими зубами вже не було видно за барханами. Начальник застави подзвонив на прикордонні пости, але з одного повідомили, що кінь промчав за кілометр від них, мов золотий вихор, і його не вдалося спинити навіть пострілами.

Чемерисов пішов до професора.

— Кінь утік, — сказав він, — утік до свого хазяїна, якщо той живий. Для нас це не дуже, приємно, але для вас, можливо, навіть краще, що скакун повернувся назад.

— Краще? — перепитав його Олег. — Дивна у вас логіка, капітане. Це нагадує мені героя однієї східної притчі.

— Облиште ви, будь ласка, свої притчі, — втрутилася Елла. — Вони вже, здається, починають нам всім набридати, навіть товаришеві капітану.

— Ні, чого ж, — всміхнувся начальник застави. — Я радий послухати.

— В притчі розповідається, — почав Трубачов, — про чоловіка, який все життя прожив у диких кам'янистих горах і ще жодного разу не бачив фруктового саду. Спустився він якось у долину. Побачив там прекрасний сад, і, ясна річ, сад той дуже сподобався горцеві. Але не міг він зрозуміти одного: чому величезна диня росте на тоненькім стебельці, яке стелеться по землі, а маленький горіх — на великому дереві, що сягає віттям до самого неба? Походив він походив по саду й ліг спочити під горіховим деревом. Прилетів птах, сів на дерево, почав клювати горіх, і той упав на землю. Упав він якраз чоловікові на лоб і набив йому добрячу гулю. Тоді чоловік підняв руки до неба й сказав: «О господи, безконечна мудрість твоя! Якби на дереві висів такий величезний плід, як диня, він би розквасив мені голову. Все, що ти робиш, господе, все на краще».

— Ну що ж, — сказав капітан, — ви маєте право дорікати нам, що ми не зуміли затримати порушників кордону, не змогли навіть зберегти цього, я б сказав, музейного коня, хоча, мушу сказати, — нам від нього ніякої користі не було й не могло бути. Але не будемо зараз говорити про нас, прикордонників. Мова йде про вас. Хай те, що трапилося тут за останні кілька днів, звучить для вас як пересторога. Будьте обережними, дорогі товариші, остерігайтеся лихих людей по той бік кордону. Остерігайтеся, коли хочете, й цього огиря з золотими зубами. Оце і все, що я хотів вам сказати. Сьогодні о другій годині дня ви переїдете кордон.

Він потиснув усім руки, побажав щасливої дороги й пішов, не озираючись, до застави, і пісок під його ногами співав все тихіше й тихіше, поки не замовк зовсім.

— Прекрасна людина, цей капітан, — замріяно промовила Елла. — Сидить він тут серед пісків, на самому краю землі, і охороняє нас з вами.

— Ну, нас він уже не охороняє, — засміявся Трубачов. — Ми їдемо з вами за край землі, де не буде навіть цього милого вашому серцю капітана.

— Молоді люди, — суворо наказав професор, — я не люблю, коли в моїй присутності починаються подібні розмови. Давайте готуватися.

МАШИНА КОТИТЬСЯ ПО ІРАНСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Десятого дня місяця хордала, третього місяця іранського сонячного року, зелена машина ГАЗ-51 з будкою на кузові переїхала державний кордон Радянського Союзу й Ірану і зупинилася біля іранського прикордонного поста. Над плоским глиняним дахом поста тріпотів на вітрі чотирикутний прапор з зображенням лева, з-за спини в якого сходило сонце. На подвір'ї поста ходили сергаддари — іранські прикордонники, високі, худі, сутулі, в яскраво-жовтому обмундируванні, з довжелезними гвинтівками в руках. Сонний офіцер перевірив у професора проїзне свідоцтво, і машина покотила далі, залишаючи позад себе і понурих сергаддарів, і жовтого лева, що заступав своєю спиною сонце.

Професор сидів у кабінці поряд з Кайнаровим, а Олег і Елла не одривалися від маленьких віконечок, заздалегідь зроблених у будці передбачливим шофером.

Перед ними простягалася чужа земля. Вона лежала одноманітна, суха і жовта. Лише праворуч на далекому виднокрузі громадилися синюваті стіни гір, і очі мимохіть поверталися туди, наче шукали відпочинку на широких сідловинах хребтів, що підпирали білувато-блакитне небо.

Країна древньої тисячолітньої історії, країна пустинь і гір, країна великих поетів і полководців, земля, через яку колись пролягали шляхи десятків племен і народів, над якою безугавно стояв тупіт кінських копит, скрип коліс і людський гомін, що піднімалися до самого неба, тепер лежала мовчазна, принишкла, тільки вітер пролітав над нею, висвистуючи й завиваючи, мов голодний шакал.

Он ліворуч просто серед пісків сіріє якесь безформне громаддя незграбних веж, високих стін, напівзасипане сухим піском каміння. То, очевидно, руїни якогось стародавнього міста, покинутого його мешканцями, може, ще в часи Хулагидів або Тімура. Он за барханами стоїть обідрана кибитка кочовика, біля якої бродить худий старий верблюд. А обабіч шляху біліють на сонці купи кісток — то, мабуть, загинув колись цілий караван, застигнутий піщаним ураганом.

О Іран! Скільки людських нещасть бачила твоя земля! Скільки бідності й горя криє вона зараз. Ти лежиш мовчазний і похмурий, хоч і сяє над тобою сліпучобіле сонце. Ти не розповіси про те, як страждають твої сини, як тисячі тремтячих людей в брудному лахмітті стогнуть і плачуть з розпуки, як діти повзають рачки разом з собаками. Де візьмеш ти слів, щоб розповісти, як обпалюючий вітер пустині пролітає по широких вулицях твоїх мертвих міст і сліпі будинки байдуже дивляться в безбарвну пустку, де немає місця людині?

О Іран, країна троянд, тисяч садів, мрійників і поетів! Що лишилося в тебе для бідної людини, крім голоду, убозтва й несамовитих вітрів, які приносять не далекі запахи ніжних троянд, а знову ж голод і убозтво? Чи не тому в тебе вітрів більше, ніж троянд у найкращих квітниках! Є теплий нічний вітерець насим, ніжний, мов слова першого кохання, і є вітер барег — гарячий вітер, який обпалює уста і не дає їм розкритися навіть для того, щоб вимовити хоч слово. Є шемал — холодний північний вітер, який дме в місяці азар[8], і є шарджі — злий, пекучий вітер, бич бідняків. Є дів-бад — ураган, який триває кілька хвилин і за цей короткий час може поховати під пісками караван з сотні верблюдів, і є баде-садо-бист-рузе — вітер ста двадцяти днів, який проривається через ущелини