Читати книгу - "Золотий фараон"

Саркофаг являв собою дивний, тендітний витвір різьбярського мистецтва. Один необережний рух під час спуску, один поштовх у вузькому скелястому проході назавше пошкодив би саркофаг.

Лишалося перенести куди легше віко. Всі, і наглядач і раби, гадали, що з ним буде незрівнянно менше клопоту.

І тоді це сталося: якась линва розірвалась, і віко, завбільшки з людину, важке, мов три кам'яні статуї богів, посунуло вниз похилою площиною над сходами. Даремно раби силкувалися вдержати віко — воно потягло вниз і їх. Менафт спробував підкласти дерев'яний клин під віко, що дедалі швидше сунуло додолу. Та й це не зарадило. Він сам ледве встиг одскочити в останню мить. Коштовне віко, зсунувшися з шістнадцяти східців, ударилося в кам'яну підлогу, вбило двох рабів і розлетілося на друзки.

Наглядач зірвав з голови пов'язку і в безсилій люті почеп топтати її ногами та рвати собі бороду. Рабів, що зосталися живі, він звелів одшмагати батогами, а Менафта настрахав усіма найжахливішими карами. Та зрештою збагнувши, що його, як наглядача, першого притягнуть до відповідальності, він замислився: що робити далі?

За його наказом якнайшвидше, але у великій таємниці, раби принесли віко з іншої, давно сплюндрованої царської гробниці. Воно було з червонястого граніту. Всі давні написи і малюнки старанно стерли, і Менафт із двома помічниками вирізьбив нові на взірець тих, що прикрашали розтрощене кварцитове віко.

І все-таки їх могли викрити — червонястий граніт не пасував до жовтого кварциту саркофага. Під час похорону це відразу могло впасти в око жерцям та можновладцям. Тож наглядач звелів пофарбувати віко жовтою фарбою і, запнувши коштовним покривалом, поставити в кутку усипальні.

І от почалася погребна церемонія. Наглядач стояв, умиваючися з ляку холодним потом. Але на віко ніхто не звертав уваги. Церемонія минула швидше, ніж звичайно. В кварцитовий саркофаг вклали три труни, одну в одну. В третій, найменшій, геть із чистого золота, лежало фараонове тіло. По тому жерці й можновладці хутко подалися з гробниці.

Новий фараон Ейє хотів побратися з молодецькою вдовицею небіжчика, і нескінченні похоронні свята могли зруйнувати йому плани. Він був тільки високий урядовець при дворі і мав поспішати, щоб вороги не встигли завдати йому нищівного удару.

То був непевний для Єгипту час. Замість давніх богів було визнано нового, єдиного бога Атона. Жерці Амона ненавиділи фараонів, які позбавили їх влади. А люди не знали, в кого їм тепер вірити, — в богів своїх дідів-прадідів чи в Атона, що його фараон оголосив єдиним богом. Але один за одним померли замолоду три фараони-боговідступники. Жерці святкували перемогу, а людям звеліли знову молитися давнім богам.

Теслин голос повернув Менафта до дійсності:

— Де ти подівся? Якщо знову боїшся кари богів, то віддай мені свій струмент і йди додому!

— Я зостануся з вами, — рішуче відказав Менафт.

— То звільниш нам дорогу до гробниці? Гаразд, тільки хутчій!

— Чого ви не засвітили досі вогню? — спитав Менафт. — Потемки я не зможу працювати.

Тесля одразу ж помацки спустився сходами.

— Що сталося? — крикнув він до тих, хто чекав унизу. — Чому кинули викрешувати вогонь?

З глибини почулося Мунхерабове бурмотіння:

— Ти ж велів зачекати на каменяра. Спершу лаявся, що ми вже добули вогонь, тепер гніваєшся, що не квапимося. Сам не знаєш, чого хочеш!

Водонос замовк, і враз почулися звуки швидкого тертя по дереву. Натягнена на ребрастий дерев'яний кілок тятива з лука рухалася туди й назад, паче пилка. Верхній кінець кілка був устромлений у дерев'яний, порожній всередині держак, якого міцно тримав Мунхераб. З нижнього краю кілка стирчав чоп, що впирався у підставку з м'якого дерева. Тут же, и жолобку, лежав трут. Мабуть, гончар Еменеп тримав дерев'яну підставку, бо нараз гарикнув на Мунхераба:

— Тягни мерщій лук! Дерево вже гаряче.

Менафт чув, як важко дихає Мунхераб. Та ось у темряві щось зажевріло. Еменеп, впавши навколішки, низько схилився й став щосили дмухати на трут. Посипалися іскри, трут зажеврів дужче, і нарешті заблимав кволий вогник. Хенум тримав напохваті олійний світильник і відразу ж запалив гніт.

Менафт звів очі. Вони стояли перед замурованим входом до гробниці. На потинькованій стіні він завважив відбитки царської печатки Міста мертвих — зображення шакала над дев'ятьма в'язнями. Нижче, майже біля підлоги, стояла Тутанхамонова печатка. Той, хто без дозволу зіпсує її, зазнає жахливої кари.

Та люди сміливо обмацували печатки на стіні. Тільки в Сейтахта тремтіли руки.

— Ніхто нас не випередив, усі печатки цілі, — збуджено шепотів він.

— Ми знайдемо багато золота, — радів Еменеп. — Я виміняю стільки олії, зерна й худоби, що стану багатший за управителя царських маєтків.

— Не радій заздалегідь, скарби ще не наші, — урвав його Сейтахт. — Хтозна, чи не завалено хід за цією стіною.

Він глянув на Менафта, наче сподівався почути від нього потвердження цієї думки.

Той підніс світильник і став пильно роздивлятися горішню частину замурованого входу. Обличчя в нього було таке ж зосереджене, як і під час роботи в майстерні. Нарешті він оддав світильник Мунхерабові.

— Тримай якнайвище й присвічуй мені, — звелів Менафт, беручи своє начиння.

Він устромив бронзове довбало у лівий горішній кут стіни.

— Так високо битимеш дірку? — здивувався Еменеп. — Нам же краще пролізти внизу, а не вгорі.

— Внизу ми нікуди не дістанемося, — відказав каменяр, навіть не глянувши на гончара. — Сейтахт уже догадався, що хід за цим муром завалено. Коли збудували гробницю, лишилося багато каміння. Ним і завалили хід. Та я сподіваюся, що під стелею вільно, там ми й проліземо.

І він заходився довбати стіну, не зважаючи далі на глядачів. Од дужих ударів на землю сипався тиньк, оголяючи стіну, викладену із щільно припасованих каменів. Угорі вона кінчалася дерев'яним сволоком. Саме під ним Менафт і вибив кілька каменів. Декотрі впали всередину. Поволі отвір більшав. Сповнені надії, всі дивились, як Менафт устромив туди лом і помацав ним навкруги.

Нарешті отвір був уже такий великий, що в нього могла б пролізти людина. Хенум пропхався наперед, але Сейтахт перепинив його:

— Ти зостанешся тут, на варті. Полізу я.

Нубієць ображено заканючив:

— Мій пан звелів мені разом із вами пробратися в гробницю.

— Зоставайся тут і не здумай рухатися з місця, інакше-бо…

У теслі в руці зараз блиснуло долото. Поглядом Сейтахт пригрозив і іншим.

— Перший полізу я! Чекайте на мене!

Він проліз у вилом і звелів подати світильник. Тепер тільки невірний відблиск світла і