Читати книгу - "Утрачений світ"

Гледіс була жіночна у повному розумінні цього слова. Декому вона здавалася холодною і нечулою, але ця думка була зовсім хибна. Ніжно-смаглява шкіра, характерна для жінок зі Сходу, чорне, мов воронове крило, волосся, великі вологі очі, повні розкішні губи, — в неї були всі прикмети палкої натури. І все ж таки, мушу зізнатись, мені досі ні разу не пощастило її розворушити. Та сьогодні ввечері — нехай буде що буде, але я мав скінчити нарешті з непевністю і домогтись від Гледіс виразної відповіді. Можливо, вона відмовить мені, однак краще бути відкинутим коханцем, ніж просто братом.

Вирішивши так, я вже збирався порушити ніякову довгу мовчанку, коли на мене критично зиркнули карі очі Гледіс, і гордовита голівка хитнулася з дружнім докором.

— Я передчуваю, що ви хочете освідчитись у коханні, Неде. То краще не треба. Я волію, щоб між нами все лишалося, як і раніше.

Я присунув свого стільця трохи ближче.

— Але як ви здогадалися, що я збираюся просити вас стати моєю дружиною? — спитав я, глибоко здивований.

— Хіба ж це коли-небудь становило таємницю для жінки! Ви думаєте, хоч одну з нас освідчення в коханні захопило зненацька? Тільки… любий Неде, наше приятелювання таке миле й приємне! Шкода було б втратити його! Невже ж, по-вашому, не прекрасно, коли юнак і дівчина можуть розмовляти так невимушено, як оце розмовляємо ми з вами?

— Не знаю, Гледіс. Я, бачите, можу розмовляти невимушено і з… І з начальником залізничної станції. — (Не уявляю, чому спав мені на думку саме цей урядовець, але слово вихопилося, і ми обоє пирснули сміхом.) — Ні, Гледіс, наші розмови мене анітрохи не вдовольняють. Я хотів би обняти вас, пригорнути вашу голівку до своїх грудей, я хотів би, Гледіс…

Побачивши, що я лаштуюся продемонструвати деякі з цих бажань, Гледіс скочила зі стільця.

— Ви зіпсували все, Неде! — мовила вона. — Як вільно й любо почуваєш себе, доки не станеться таке! Який жаль! Невже ви не можете стриматися?

— Таж не я це винайшов, — спробував я захиститись. — Така людська природа. Це — кохання.

— Може, коли кохають обоє, воно бував якось інакше. Я, однак, ніколи не відчувала чогось такого.

— Але ви — а вашою вродою, з вашим серцем ви мусите це відчути! О, Гледіс, ви вроджені для кохання! Ви мусите покохати!

— Тоді треба почекати, коли це прийде саме собою.

— А чом би вам не покохати мене, Гледіс? Чи то моя зовнішність стає на заваді, чи що інше?

Обличчя її трохи проясніло. Вона простягла руку — таким милим жестом, — відхилила назад мою голову і, усміхнувшись, пильно подивилась мені в очі.

— Ні, не в цьому справа, — промовила вона нарешті. — Ви від природи немарнославний і вам я можу сміливо сказати, що не в цьому справа. Причина серйозніша.

— Моя вдача?

Гледіс суворо хитнула головою.

— То що мені зробити, щоб поліпшити її? Сідайте й поговорімо душа в душу. Я вже не буду, не буду, тільки сядьте.

Вона глянула на мене з сумнівом, красномовнішим, ніж усе, сказане досі.

Яким дурним і примітивним виглядав це все, коли його викладаєш на папері!.. Чи то мені так здається? Та хоч би там як, а Гледіс таки сіла.

— Ну, а тепер скажіть, чого мені бракує?

— Я кохаю когось іншого…

Тепер мені довелось зірватися зі стільця.

— Це не хтось такий конкретно, — усміхнулася Гледіс, побачивши переляк на моєму обличчі, — а просто мій ідеал. Я ще не зустрічала в житті когось, хто був би на нього схожий.

— Розкажіть же мені, який він. Кого він нагадує?

— О, зовнішністю він, можливо, дуже схожий на вас.

— Як це мило сказано, Гледіс! Але… що ж він робить такого, чого не роблю я? Бодай натякніть, хто він — прихильник тверезості, вегетаріанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я спробую стати ним, Гледіс, тільки скажіть мені, що саме вам у ньому подобається.

Вона засміялася з моєї готовності пристосуватись до будь-яких вимог, але зауважила:

— По-перше, мій ідеал, мабуть, не казав би такого. Він твердішої, суворішої вдачі, не поступається так легко на примхи вередливої дівчини. А головне — це чоловік, здатний до чину, до дії, він без страху гляне в очі смерті. У нього за плечима неабиякий досвід і незвичайні пригоди. Я покохала б не його самого, а здобуту ним славу, бо відсвіт тієї слави відбився б і на мені. Згадайте Річарда Бертона. Читаючи Бертонову біографію, написану його дружиною, я зрозуміла, чому вона так кохала свого чоловіка… А леді Стенлі! Чи вам запам'ятався чудовий останній розділ її книжки про чоловіка? Ось яких чоловіків може обожнювати жінка, не принижуючи себе, а, навпаки, підносячись в очах цілого світу, як натхненниця його геройських вчинків!

Гледіс була така чарівна в своєму запалі, що я ледве не зламав піднесеного тону нашої розмови. Проте мені пощастило опанувати себе.

— Але не можуть же всі бути такими, як Стенлі та Бертон, — сказав я. — До того ж не завжди й нагода є для цього. Я, принаймні, ніколи не мав такої нагоди, а якби вона мені випала, я б уже її не проґавив.

— Ну ні, нагода є завжди й скрізь довкола нас. Одна з прикмет мого ідеалу — що він сам творить собі таку нагоду. Я його ще ніколи не бачила навіч, хоч мені здається — я дуже добре його знаю. Героєм можна бути скрізь, і нагода тільки чекає, щоб нею скористалися. Чоловіки повинні чинити геройство, а жінки — винагороджувати героїв коханням. Пам'ятаєте цього молодого француза, що минулого тижня полетів на аеростаті? Вранці лютувала буря, але день польоту призначили заздалегідь, і він наполіг, щоб летіти. За добу його віднесло вітром за тисячу п'ятсот миль, і аеростат упав десь у центрі Росії. Оце таку людину я й маю на увазі. Подумайте про жінку, що її він кохає, — як інші жінки, напевне, заздрять їй! Ось такою жінкою я б хотіла бути, щоб мені заздрили, який у мене чоловік герой.

— Заради вас і я зробив би так!

— Але ж це треба робити зовсім не заради мене! Ви мусите чинити так тому, що не можете інакше, тому що така вже ваша натура, тому що мужність вимагає від вас героїчного чину. Скажімо, коли місяць тому ви описували вибух у Віганських вугільних копальнях,