Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

історичних осіб: Людовіка XIII, кардинала Рішельє, Людовіка XIV у Франції; герцога Бекінгема у сучасній їм Англії, тим паче середньовічного короля Річарда Левине Серце і його молодшого брата — принца Джона, однак сила зображення художнього в літературі така велика, що ми, читачі, уявляємо героїв тільки такими, а не іншими, можливо, навіть і у прямій суперечності з історичною правдою фактів.

Значною мірою це стосується й історичної романістики Генрика Сенкевича — як талановитого художника слова, що дає нам можливість зрозуміти, в чому ж полягають здобутки й наявні прорахунки першого роману з його «Трилогїї». Можна послатися, наприклад, на статті сучасного польського дослідника Тадеуша Буйницького, котрий вважає, що саме такий підхід у Сенкевича до трактування украінсько-польсько-російської історії Польщі XVII століття — це свого роду езопівська мова, свого роду алегорія, у яких він хотів показати польському читачеві власну історію, намагаючись звинуватити у цьому не внутрішні сили самої Польщі, а лише зовнішніх завойовників — передусім українську непокірність і російські великодержавні зазіхання на її незалежність. Так воно виходило приємніше для польської національної самосвідомості, а зокола була й видимість історичного підґрунтя.

Дехто із сучасних українських дослідників, котрі намагаються поставити «Вогнем і мечем» у відповідний контекст історичного, а головне, культурного польсько-українського спілкування, скажімо М. С. Васьків, у розрізі не просто культурних контактів, а саме відносин, прагне довести, що і за авторським задумом, і за самим його втіленням «Вогнем і мечем» не є романом історичним (тобто якоюсь мірою відповідальним за достовірність у ньому зображеного), і аж ніяк не романом реалістичним, яким він здається на перший погляд. За версією М. С. Васьківа, це неоромантична «шляхетська балада», де провідні герої здаються такими, як би це хотілося авторові як представникові польських шляхетських верств другої половини XIX століття, а не такими, якими вони є насправді.

Інші сучасні українські й польські дослідники художньої творчості Сенкевича: Сергій Яковенко, Тетяна Чужа, Тетяна Блинова, Марта Крепка й Еліза Валюсь із різних дослідницьких позицій — ідейної боротьби думок, структурно-порівняльного аналізу тексту, трактування ідей валленродизму саме в творчості Сенкевича намагаються проаналізувати цю творчість і знайти у ній ту складність, яка насправді в ній є, але яка вдало ховається за зовнішньою легкістю викладу.

Сергій Яковенко, наприклад, у своїх публікаціях про боротьбу думок у польській критиці другої половини XIX— початку XX століття навколо естетично-мистецьких проблем залучає до цієї полеміки й дискусії з приводу історичних характеристик у творах Сенкевича. Тетяна Блинова торкається проблеми валленродизму, тобто проблеми умотивованої патріотичними міркуваннями зради, у творчості Сенкевича. Термін «валленродизм» походить від назви поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод», де головний герой під таким ім'ям був у дитинстві вихованцем німецького войовничого ордену, став його магістром, який і зрадив свідомо під час сутичок із рідним для нього за походженням військом. У Сенкевича може йтися про постать Заглоби в романі «Вогнем і мечем»: наскільки його зрадницька поведінка щодо відвертої натури Богуна, котрого він використовує у власних інтересах, може вважатися валленродизмом, якщо підходити до цього питання з філософської точки зору?

Тетяна Чужа аналізує романтичну візію України саме в романі «Вогнем і мечем», а польські дослідниці Марта Крепка й Еліза Валюсь розглядають у порівняльному плані постать Ієремії Вишневецького у польських літописах та хроніках і у творі Сенкевича, а також формування національного світогляду в польській і українській історичній романістиці взагалі. Як бачимо, поле для полеміки навколо саме цього літературного жанру в творчості Сенкевича є широчезним і може стати ще ширшим — для цього є реальні підстави.

Треба зазначити (а це становить значні труднощі для перекладача), що стиль польського письменника, містячи в собі і реалістичність побутових замальовок, і мальовничість пейзажів, і романтичну чутливість у переживаннях особистих, і індивідуалізацію мови різних дійових осіб, досить численних, дуже важко «віддавати» в перекладі. На наш погляд, це пощастило зробити виконавцеві у цьому виданні — Євгенові Литвиненку, і саме його переклад можна гідно порівняти з українськими перекладами повоєнних часів інших творів польського письменника: із перекладами його новелістики й перекладами його романів, наприклад «Хрестоносці».

Узагалі слід звернути увагу на мовні особливості «Трилогії» як історичної романістики Сенкевича в усій її цілісності. На думку багатьох дослідників творчості Сенкевича у зіставленні з іншими видатними польськими прозаїками його доби (крім Болеслава Пруса, чий історичний роман «Фараон» з епохи Давнього Єгипту зроблений у цьому плані напрочуд вдало), він майстерно використовує різні можливості сучасної йому польської літературної мови, яку сам паралельно й збагачує. З одного боку, він черпає з неї сам, із другого — сам впливає на її розмаїття. Це, до речі, загальне цікаве питання паралельної взаємодії загальнолітературної мови з метафоричністю мови письменників. «Трилогія», зокрема, написана сучасною для Сенкевича польською літературною мовою, цілком для читача зрозумілою. Там фігурує мінімум архаїчних визначень, які потребували б обов'язкового коментарю для читачів, полегшуючи їм розуміння твору історичного з його специфічним колоритом і не відвертаючи їхньої уваги від насолоди вільного читання. Отже, з одного боку, Сенкевич уникає надмірної архаїзації, з другого, звісно ж, — ніколи не вживає слів і мовних зворотів, не притаманних описуваній ним добі.

Тут іще треба враховувати постійну рівновагу між його реалістичною манерою художнього зображення і завжди характерною для нього романтичною натхненністю, а вона є, скажімо, в описі зовнішності улюблених його героїнь, різної вдачі: і темпераментної красуні-чорнявки Гелени з «Вогнем і мечем», і симпатичної білявки Оленьки з «Потопу», і пустотливої й огнистої білявки Баськи з «Пана Володийовського», і нібито не такої вже й красуні, а все одно чарівно-привабливої Анельки з роману «Без догмата». Це будуть і постаті шляхтичів-воїнів: передусім Скшетуського і Володийовського, що поєднують у собі як зазначає автор, і реалізм повсякденності, і безперечну героїчну натхненність, — тобто органічне поєднання в одній особі реалістичної типізації характеру з його наявною романтичною ідеалізацією.

Роман «Вогнем і мечем» не перекладався українською з міркувань ідейно-тематичних, бо друкований переклад будь-якого автора — це свідома чи санкціонована популяризація у певному національному суспільстві і самого автора, і його твору. А на заваді цього ставала «сумнівна» під цим кутом зору українська тематика першого роману з «Трилогії» Сен— кевича. Сьогодні наші погляди на українсько-польське культурне спілкування стали ширшими, а історична й культурна освіченість сучасного українського читача — вищою, тобто ми можемо говорити про те, що цей читач може мати власну думку і власне розуміння того, що він читає.

Хотілося б звернути увагу і ще на один момент, показовий для життя «Вогнем