Читати книгу - "Метелик"

Отже, аби ця довга розповідь була зрозумілою, аби ви глибше збагнули те, що надихало мене в моїй боротьбі, треба, мабуть, докладніше розповісти про все, що зі мною сталося й про що я думав у перші дні, коли мене поховали живцем.

Що я робитиму, коли втечу? Адже тепер я маю капсулу й ні на мить не сумніваюся, що втечу.

Насамперед якнайшвидше повернуся до Парижа. Передусім уб’ю фальшивого свідка Полена. Потім — двох фараонів, причетних до моєї справи. Але двох фараонів мені замало, я повинен перебити їх усіх. Принаймні скільки зможу. О, придумав: опинившись на волі, я приїду до Парижа й накладу повнісіньку валізку вибухівки, навіть сам не знаю скільки — десять, п’ятнадцять чи двадцять кілограмів. І я починаю підраховувати, скільки треба взяти вибухівки, щоб було багато жертв.

Скористатися динамітом? Ні, шедіт куди ефективніший. А чому б не нітрогліцерин? Гаразд, поспитаю поради в тих, хто розуміється на цьому краще за мене. Але я таки зведу порахунки з фараонами й добряче їх почастую!

Я й далі не розплющую очей і не забираю з них носовичка. Цілком виразно уявляю собі валізку, на вигляд таку безпечну, однак наповнену вибухівкою, і точний годинниковий механізм, від якого зірветься детонатор. Треба, щоб валізка вибухнула о десятій ранку на другому поверсі поліції, що на набережній Золотарів, 36. О цій порі там збираються в залі й дістають накази щонайменше півтори сотні фараонів. Скільки там східців? Я не маю права помилитися.

Слід розписати по хвилинах час, необхідний для того, аби занести валізку з вулиці до зали саме тієї миті, коли вона матиме вибухнути. А хто її понесе? Гаразд, я діятиму на свій страх і ризик. Під’їду на таксі до самісіньких дверей поліції й поважно скажу двом вартовим: «Віднесіть цю валізку до зали нагорі, я піднімуся слідом за вами. Скажіть комісарові Дюпону, що це прислав старший інспектор Дюбуа й що я зараз прийду».

Та чи вони послухаються? А що, як я випадково натраплю на єдиних серед тієї зграї нікчем двох розумників? Тоді все піде шкереберть. Треба придумати щось інше. І я все розмірковую, розмірковую. Хоча навряд чи мені пощастить знайти кращий спосіб.

Я встаю напитися води. Від цих думок у мене аж голова розболілася.

Потім я знову лягаю, але вже не накриваю носовичком очей. Повільно спливають хвилини. А це світло, це світло, господи милосердний! Я змочую носовичка й знову кладу його собі на обличчя. Холодна вода дає полегкість, вологий носовичок прилипає до повік. Тепер я завжди так робитиму.

Свою майбутню помсту я виношую довгими годинами, й іноді мені здається, ніби мій план уже здійснюється. Щоночі й навіть удень я мандрую по Парижу, так наче вже давно втік з каторги. Певна річ, я втечу й повернусь до Парижа. І, звісно, передусім порахуюся спершу з Поленом, а потім з фараонами. А як бути з присяжними? Невже оті негідники спокійно житимуть собі й далі? Мабуть, вони повернулися додому дуже задоволені, виконавши свій «священний обов'язок». І з’явилися, нетерплячі й гордовиті, перед сусідами та розпатланими дружинами, які чекали на них із своїм супом.

Гаразд. То що мені робити з присяжними? А нічого. Це нещасні телепні. Які з них судді?! Коли це відставний жандарм чи митник, то він і реагує на все, як жандарм чи митник. Вони прислухалися до прокурора, і той дуже легко обвів їх круг пальця. Насправді вони не винні.

Отак усе обміркувавши та зваживши, я вирішую не кривдити їх.

Я описую сьогодні всі ті думки, які виношував багато років тому і які украй настирливо опосідають мене знов, і міркую про те, яку ж багату уяву, що межує з галюцинаціями, може викликати у замкненого в камері хлопця мертва тиша й цілковита ізоляція. Таку багату, таку живу, що людина просто роздвоюється. Вона ніби справді вирушає в мандри. Перед нею постають рідний дім, батько, мати, сім’я, дитинство, картини з її життя. І коли людина з просто багатою уявою будує повітряні замки, то в такому дивовижному роздвоєнні вона доходить до того, що починає вірити, ніби насправді переживає те, чим марить.

Минуло вже тридцять шість років, а мені зовсім не треба напружувати пам’ять, описуючи те, про що я тоді думав.

Ні, присяжним мститися я не стану. Але як бути з прокурором? О, цьому я нічого не подарую? До речі, для нього в мене є готовий рецепт — я запозичив його в Александра Дюма. Вчиню точнісінько так, як учинили в романі «Граф Монте-Крісто» з отим чолов’ягою, котрого кинули до льоху й залишили там здихати з голоду.

Еге ж, прокурор винен. Цей хижак цілком заслужив того, щоб я поквитався з ним. Так, після Полена й фараонів я візьмуся до того стерв’ятника. Найму віллу. Там неодмінно має бути дуже глибокий льох з міцними дверима. Якщо двері виявляться не досить товсті, я власноручно обіб’ю їх матрацами й клоччям. Маючи віллу, я вистежу його й викраду. В стінах льоху, певне, будуть умуровані кільця, і я прикую до них прокурора. О, я з ним поквитаюся!

Подумки я сиджу навпроти нього й бачу його дуже виразно, хоч у мене й заплющені повіки. Авжеж, я дивлюся на нього так само, як він дивився на мене на суді. Сцена ця вимальовується переді мною так чітко, що я аж відчуваю у себе на обличчі його віддих, — адже ми сидимо дуже близько одии від одного, майже впритул.

Яструбині очі Праделя стають божевільними в сліпучому сяйві потужної фари, яку я спрямовую на нього. По його багровому обличчю котяться краплі поту. Так, я ставлю йому запитання й чую його відповідь. І відчуваю неабияке задоволення.

«Впізнаєш мене, мерзотнику? Це я, Метелик, якого ти так радо прирік на довічну каторгу. Гадаєш, тобі варто було витрачати стільки років, аби здобути вищу освіту, просиджувати безсонні ночі над римськими та іншими кодексами, вивчати латину й грецьку мову, жертвувати молодістю, щоб стати великим оратором? Чого ти хотів досягти, йолопе? Створити новий справедливий суспільний закон? Переконати юрбу, ніби спокій важить понад усе на світі? Проповідувати філософію якоїсь дивовижної релігії? Чи просто, хизуючись своєю університетською освітою,