Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

йому страшенно кортить довідатися, де я дістав своє вбрання. Відходячи, він показав кудись пальцем і порадив побалакати з отим неробою, який однаково байдикує, а до того ж, здається, і сам хоче познайомитися зі мною. Я побачив щуплявого, стрункого хлопчика у червоних рейтузах, що надавали йому схожості з роздвоєною морквиною. Верхня його половина була убрана у щось із голубого шовку й тонких мережив, а на довгих білявих кучерях сиділа хвацько набакирена рожева атласна шапочка з пером. Обличчя його вказувало на лагідну вдачу, а хода свідчила про те, що він цілком задоволений собою. Картинка, а не хлопчик! Наблизившись, він усміхнувся, з неприхованою цікавістю оглянув мене з голови до п’ят і сказав, що його послано по мою особу й що він паж.

— Як ти вчишся на метранпажа, то краще називай себе метром, — порадив я.

Спересердя я сказав це досить ущипливо, але він не образився; по-моєму, він навіть не звернув уваги на мій тон. Ідучи поряд зі мною, він без угаву говорив і сміявся — весело, безтурботно, по-хлоп’ячому, — й за якусь хвилю ми були вже приятелі; він закидав мене питаннями про мене, про мій одяг, але відповідей не чекав, а торохтів далі, неначе відразу забуваючи про те, чим щойно цікавився. Аж раптом у цьому потоці слів я вловив, що він народився на початку п’ятсот тринадцятого року!

Мене обсипало холодом. Я зупинився і кволим голосом перепитав:

— Певно, я недочув. Повтори, повільніше й чіткіше. В якому році ти народився?

— В п’ятсот тринадцятому.

— В п’ятсот тринадцятому? Дивлячись на тебе, цього не скажеш. Слухай, хлопче, я тут чужинець, не маю ні друзів, ні знайомих. Не дури мене, скажи чесно: ти при здоровому розумі?

Хлопець відповів, що він при здоровому розумі.

— І всі ці люди теж сповна розуму?

Він ствердив, що вони теж сповна розуму.

— Отже, тут не психіатрична лікарня? Тобто не місце, де лікують хворих на голову?

Він відповів, що тут не психіатрична лікарня.

— Що ж, — сказав я, — в такому разі або я сам збожеволів, або сталося щось жахливе. Скажи мені чесно і щиро, де я?

— При дворі короля Артура.

Я перечекав трохи, щоб цілком збагнути сенс цих слів, а тоді спитав:

— Коли так, то який же тепер, по-твоєму, рік?

— П’ятсот двадцять восьмий, дев’ятнадцяте червня.

Серце моє болісно стислось, і я пробурмотів:

— Я ніколи більше не побачу своїх друзів. Ніколи, ніколи! Вони народяться через тисячу триста з лишком років.

Не знаю чому, але я повірив хлопчикові. Серцем я повірив йому, але розум вірити відмовлявся; мій розум повставав, і цілком природно. Як примирити його з такою новиною, я не знав. Я усвідомлював тільки, що свідчення інших людей мене не переконають, бо мій розум оголосить цих людей ненормальними й відмовлятиметься зважати на їхні слова.

Аж тут, зовсім випадково, але дуже доречно, я пригадав, що цілковите затемнення сонця в першій половині шостого століття припало на 21 червня 528-го року, й почалося воно рівно через три хвилини після полудня[9]. Я знав також, що поточного для мене року — 1897-го — затемнення сонця не очікувалось. Отже, якщо тривога й цікавість не розіб’ють мого серця, через дві доби я зможу упевнитись, збрехав хлопець, чи ні. Отак розміркувавши, я, будучи практичним янкі з Коннектікуту, вирішив не ламати собі голову над цією загадкою до наміченого дня й години, а зосередити всю увагу на даному моменті, щоб використати обставини з найбільшою вигодою для себе. Мій принцип — сім раз відміряй, а раз відріж, але відріж так, щоб усе було твоє. З цього становища, сказав собі я, лише два виходи. Якщо тепер усе ж таки дев’ятнадцяте століття, і я опинився серед божевільних, і викараскатися звідси немає змоги, то я приберу до рук цей бедлам. А якщо тепер справді шосте століття, — що ж, тим краще: за три місяці я приберу до рук усю країну. Адже я найосвіченіша людина в усьому королівстві, бо народився через тринадцять століть після них усіх! Я не належу до тих, хто, дійшовши рішення, марнує час, а тому сказав пажеві:

— Гаразд, мій любий Кларенсе, — якщо тебе справді так звуть, — введи мене трохи в курс. Отой бовдур, який привів мене сюди, — що то за одоробло?

— Мій і твій пан? Та це ж уславлений лицар і благородний лорд сер Кей, сенешаль, молочний брат нашого володаря, короля.

— Гаразд, чеши далі, розказуй все, що ти про нього знаєш.

Хлопець розповідав довго, але я перекажу тільки те, що стосувалося безпосередньо мене. Виявилося, що я бранець сера Кея, і мене за стародавнім звичаєм кинуть у темницю, де я сидітиму на хлібі й воді, поки мене не викуплять мої друзі, — якщо доти не сконаю. Я подумав, що на останнє в мене куди більше шансів, але оплакувати себе не став, щоб не гайнувати дорогоцінного часу. Паж сказав далі, що обід у великому залі, певно, вже кінчається і що, тільки-но товариство перейде до розмов та пиятики, сер Кей накаже привести мене, покаже королеві Артуру й усьому славетному лицарству Круглого Стола й почне похвалятися подвигом, який він учинив, полонивши мене. При цьому він, мабуть, трохи перебільшуватиме, але виправляти його мені не слід — це було б і нечемно, і небезпечно. А як лицарям надокучить слухати, мене запроторять до темниці, однак він, Кларенс, неодмінно під яким-небудь приводом відвідуватиме мене, щоб я там не дуже сумував, і радо передасть листа моїм приятелям.

Передасть листа моїм приятелям! Мені лишалося тільки подякувати йому. В цю мить до нас підійшов слуга і сказав, що мене кличуть. Кларенс завів мене до залу, посадив у куток і сів поруч.

Я побачив незвичайне й дуже цікаве видовище. Величезний зал, майже зовсім без меблів і повний разючих контрастів.

Стеля була дуже висока — така висока, що прапори, які звисали із сволоків під склепінням, ледь вирізнялися з темряви, що панувала там. По обидва боки залу тяглися височенні галереї з кам’яною балюстрадою, — на одній сиділи музиканти, на другій — жінки, убрані в одяг усіх кольорів веселки. Підлога була викладена великими чорними та білими гранітними плитами; потріскані, вичовгані, вони давно потребували заміни. Оздоб у залі, власне кажучи, не було ніяких за винятком хіба кількох великих гобеленів, що їх тут, можливо, мали за мистецькі твори. На гобеленах були зображені батальні сцени, але які! Таких коней діти витинають з паперу, а на ярмарках продають виліплених з тіста.