Читати книгу - "Тяжкі часи"

романів п’ятдесятих років, відбиваються корінні соціальні й моральні конфлікти Діккенсової доби. Однак естетична правомірність такого сплетіння символічного й реалістичного планів, як уже зазначалось вище, могла знайти своє потвердження лише в поліфонічній композиційній структурі, що не тільки дозволяє вільно перехрещуватись лініям розвитку сюжету й характерів, а й динамічно поєднує комічне й трагічне: освітлюючи навпереміну різні аспекти художньо освоюваної дійсності, Діккенс прагне розкрити причинно-наслідкові закономірності, чинні в ній як зсередини, так і ззовні. Задля цієї мети він вплітає в канву розповіді суб’єктивні голосй персонажів, заводить до тексту їхні щоденники, фіксує рух їхньої думки за допомогою засобів, що через кілька десятиріч усталяться вже в техніці внутрішнього монолога. Та ні на мить не вмовкає, пов’язуючи все в одне ціле, і викривальний авторський голос. Усе це вкупі й дає змогу Діккенсові створити синтетичний образ тієї відчуженої й зневаженої людяності, що її нівечать, трощать, перетирають у механічному своєму русі трибки невблаганної машини Канцлерського суду — цього страшного символу відчуження, що вперше стало явою в капіталістичній Англії.

І саме внаслідок того, що в Діккенсових творах саме автор стає організатором художнього матеріалу, йому щастить розкривати через художні образи й колізії діалектичну взаємоперехідність комічного й трагічного. Особливий інтерес з цього погляду являють авторські розважання в XVII розділі «Олівера Твіста». Проводячи паралелі між театром і літературою, Діккенс пише: «В театрі існує звичай… чергувати в суворому порядку трагічні сцени з комічними, подібно до того як у свинячій порібрині чергуються шари червоні й білі… Такі переміни начебто безглузді, але вони природніші, ніж може здатися з першого погляду. В житті перехід від заставленого стравами столу до смертельної постелі й від жалобного вбрання до святкових строїв разючий нітрохи не менше; тільки що в житті ми — самі актори, а не пасивна публіка, — ось у цьому й полягає істотна різниця. Актори в наслідувальному житті театру не бачать різких переходів і бурхливих спонук пристрасті або почуття, що очам простого глядача зразу уявляються гідними осуду як надмірні й недоладні…»

Але в «Тяжких часах», одному з найгостріших соціальних романів 50-х років минулого сторіччя, Діккенс виступає вже не глядачем і навіть не актором, а грізним суддею, що карає безжальним гротеском англійську буржуазію й породжені нею потворні форми життя. Це й визначає загальну тональність роману. Моделюючи моральні контрасти, породжені суперечністю між бідністю й багатством, Діккенс у «Тяжких часах» насичує це звичайне для всіх його романів протиріччя глибоким соціальним змістом, овіяним диханням епохи. Через те в центрі роману й стоїть насамперед конфлікт між працею й капіталом. Саме на цю якісно нову рису звернув увагу ще М. Г. Чернишевський: «Тяжкий переворот відбувається на Заході; у Франції він пройшов уже кілька повільних болісних криз; хто хоче переконатися, що те саме діється і в Англії, може прочитати хоч би Діккенсові «Тяжкі часи»… коли не хоче читати монографій про чартизм»[4].

І справді, вся сумна повість Діккенсова осяяна відблисками заграви запеклих класових боїв, що спалахнули в Англії п’ятдесятих років з новою силою після згасання чартистського руху. Але розмах цього руху був такий великий, що він полишив невитравний слід у свідомості англійського народу. Чи треба ж дивуватися, що один з найяскравіших виразників народних сподівань Чарльз Діккенс звернувся в своєму романі до історичного досвіду чартизму?

Та якщо Діккенс не зумів оцінити справжньої суті двох основних його течій, навряд чи можна погодитися з поширеною в літературознавстві думкою, ніби письменник, беззастережно засуджуючи програму лівого крила чартизму, що вимагало активної акції робітників, цілком поділяв політичне кредо реформістської його парості — партії «моральної сили». Нехай у своєму романі він скарикатурив образ агітатора Слекбріджа, нехай усі його симпатії на боці Стівена Бездола[5], образу, що уособлює опортуністичну практику «реформаторів» від чартизму, — але Діккенс співчуває боротьбі англійського пролетаріату. Цю обставину дуже тонко спостеріг англійський прогресивний письменник Джек Ліндсей. «У цьому питанні, як і в багатьох інших, — так характеризує він Діккенсову позицію щодо організованого робітничого руху, — Діккенс виявляє двоїстість: він підтримує прагнення робітників до об’єднання й підкреслює, що народ сам повинен завоювати права, яких йому ніколи не надасть парламент, але воднораз він відчуває деякий острах перед масовою організацією. Він захищає тред-юніонізм, але побоюється його наслідків. Ось чому ідеальним образом робітника є для нього Стівен Бездол, однаково ворожий і до страйку, і до хазяйнування капіталіста… Але автор не зображує Стівена абсолютним противником методу страйкової боротьби. Стівен відмовляється пристати до спілки лиш тому, що він дав слово Рейчел; та як хазяїн вирішує з цього, що він проти об’єднання робітників, тоді він захищає своїх товаришів і каже, що вони виконують свій обов’язок, об’єднуючись для взаємного захисту».

Хоч би як гостро відчувався у Діккенсовому романі брак справжнього образу позитивного героя, наступальний критицизм «Тяжких часів» у ставленні до буржуазного буття робить із цього твору, за слушним зауваженням А. В. Луначарського, «найсильніший літературно-художній удар по капіталізмові в ті часи». І зумовлено це тим, що об’єктом викриття стає тут уже не тільки абсурдна пристрасть до нагромадження багатства, що стала єдиним символом віри для англійської буржуазії, але й її споживацький, утилітаристичний спосіб мислення, її нице прагнення витиснути теплоту людських почуттів, горіння творчої думки знеособленими математичними обрахунками, сухими, позбавленими будь-якого людського змісту «фактами», що становлять нібито саму «сутність буття». «Моя сатира, — пише Діккенс у листі до Чарльза Найта, — спрямована проти тих, хто бачить тільки цифри та пересічні числа й більше нічого, — проти представників найжахливішої й найпротиприроднішої вади нашого часу, — проти людей, що на багато років наперед завдають більшої шкоди справді корисним істинам політичної економії, ніж міг би завдати я, при всіх зусиллях, за ціле моє життя! Саме ті люди зі схибленими мозками… втішатимуть робітника, що мусить день у день ходити на роботу за дванадцять миль від дому, тим, що, мовляв, пересічна відстань між двома населеними пунктами по всій території Англії не перевищує чотирьох миль. Ось воно як! І що з ними вдієш?»

Того ж то головною мішенню Діккенсового сардонічного сміху стає «філософія» Товкматча, той утилітаристський спосіб мислення, що являє собою ніби зворотний бік катастрофічного процесу відчуження праці, який «перетворює» живу людину на знеособлений математичний символ, на абстракцію голого «факту». А носієм цього вульгарного світогляду була насамперед буржуазна Англія, про яку з такою вбивчою іронією писав Гейне: «Властиво, Англію слід би зобразити в стилі підручника з вищої математики, або, скажімо, у вигляді величезної складної