Читати книгу - "Гробниця"

Буде що розповісти Анатолю!

Утім, настрій протестувальників почав змінюватись.

Актори, про чиї відчуття було важко здогадатися через товстий шар гриму, й далі співали. І мужньо протримались, аж поки на сцену хтось не кинув пляшку. Вона пролетіла лише за кілька сантиметрів від баса, який виконував роль короля Генріха.

На якусь мить оркестр замовк, і запала глибока й напружена тиша. Здавалось, усі глядачі як один затамували подих, спостерігаючи за пляшкою. Обертаючись наче в уповільненій зйомці, вона зеленувато блиснула в різкому світлі рампи, глухо гупнулась об брезентові декорації та покотилася в оркестрову яму.

В оперну залу враз увірвалася жорстока реальність. На сцені та поза нею зчинився гармидер. Шум посилився. Над головами ошелешеної публіки просвистіла друга пляшка й розбилася, вдарившись у сцену. Якась жінка в першому ряду заверещала й затулила обличчя, а в партері почав ширитися затхлий сморід гнилих овочів.

Бошів — геть! Бошів — геть!

Усмішка на обличчі Леоні змінилася на вираз тривоги та неспокій. По її спині побігли мурахи. Це було щось страшне й огидне, зовсім не схоже на цікаву пригоду. Дівчині стало зле.

Четверо чоловіків, що сиділи ліворуч, скочили на ноги й почали аплодувати в унісон. Спочатку повільно, потім — дедалі швидше. При цьому вони видавали твариноподібні звуки, то хрюкаючи, як свині, то мукаючи, як корови, то мекаючи, як цапи. Із жорстокими та злобливими виразами облич скандували вони антипрусський лейтмотив, підхоплений тепер у кожному куточку оперної зали.

— Бога ради, сядьте, чоловіче!

Якийсь бородатий добродій в окулярах і з землистим обличчям людини, котра все життя мала справу із сургучем, чорнильницею та документами, поплескав одного з протестувальників програмкою по спині.

— Це не те місце і не той час. Будь ласка, сядьте!

— І справді, — погодився його сусід. — Сядьте!

Протестувальник різко обернувся та своєю палицею навідліг ударив чоловіка по пальцях. Заскочений зненацька швидкістю й люттю нападу, бородань зойкнув і впустив програмку. Побачивши на його пальцях краплини крові, сусід підхопився на ноги та, спостерігали на палиці спеціально прикріплений металевий штифт, спробував вихопити її з рук нападника. Проте сильні руки грубо відштовхнули його, і він упав.

Диригент усіляко намагався втримати оркестр під контролем, але музиканти стали перелякано озиратись, і ритм почав збиватися, то надто пришвидшуючись, то занадто уповільнюючись. А за лаштунками, вочевидь, уже все вирішили. Раптом на сцену вискочили вдягнені в чорне робітники із закоченими по лікті рукавами й почали виводити співаків з-під «обстрілу».

Адміністрація спробувала опустити завісу. Погрозливо просвистівши в повітрі, гирі з брязкотом злетіли вгору. Важка матерія хитнулась і застрягла, зачепившись за декорацію.

Вигуки посилились.

Публіка покидала приватні ложі. Розгойдуючи перами, виблискуючи золотими прикрасами та шелестячи шовком, багатії квапливо посунули до виходів. Потім бажання залишити залу охопило й верхні ряди, де перебувала більшість націоналістично налаштованих протестувальників, а невдовзі воно поширилося на бельетаж і партер. Ряди позаду Леоні теж майже спорожніли; публіка покидала свої місця та скупчувалась у проходах. З усіх куточків Великої зали чулося, як різко ляскали відкидні сидіння, — то люди вставали зі своїх місць. На виходах раз по раз брязкали на поперечках мідні кільця важких оксамитових портьєр, що їх рвучко відкидали вбік невдоволені глядачі, виходячи з приміщення.

Одначе протестувальники ще не досягли своєї мети — повністю зірвати виставу. І сцена знову зазнала обстрілу. У її бік полетіли пляшки, каміння, цеглини та гнилі овочі. Оркестранти похапцем звільнили яму, прихопивши з собою дорогоцінні ноти, інструменти й футляри. Проштовхуючись крізь ряди стільців і дерев’яних підставок, вони попрямували до виходу під сценою.

Нарешті в щілині між не до кінця опущеною завісою та сценою виник директор театру й став закликати до спокою. Його обличчя вкривали рясні краплини поту, і він разу раз витирався змокрілим носовиком.

— Мадам і мосьє! Будь ласка, заспокойтеся! Благаю вас!

Директор був статечним чоловіком, однак ані його голос, ані його поведінка не навіювали поваги й бажання підкоритися. Леоні бачила, як, перелякано вирячивши очі, він безладно вимахував руками, даремно намагаючись хоч якось упорядкувати хаос, котрий розростався дедалі більше.

Надто мало, надто пізно.

Просвистів іще один «снаряд»; цього разу не пляшка й не цеглина, а дровиняка з повбиваними в неї цвяхами. І влучила директорові просто в лоб. Той заточився й позадкував, притиснувши руку до обличчя. Крізь пальці з рани бризнула кров, і він, зібгавшись, наче ганчір’яна лялька, завалився набік на сцену.

Від побаченого хоробрість остаточно полишила Леоні.

Треба негайно забиратися звідси.

Не на жарт перелякавшись, вона почала безпорадно озиратись, але враз збагнула, що потрапила в пастку: ззаду та з боків її підпирав натовп, а спереду шлях до відступу перекривали смертоносні предмети, що час від часу гепались об сцену. Леоні подумала, що можна вибратися, перескакуючи через сидіння, і вона вхопилася за спинку. Та, як з’ясувалось, оздоблена намистинами пелена її сукні зачепилася за металевий шворінь під сидінням. Дівчина нахилилась і з наростаючим розпачем почала шарпати сукню тремтливими пальцями, намагаючись висмикнути її та вивільнитися.

Аж раптом залою прокотився новий войовничий поклик:

— Геть! Геть!

Леоні глянула вгору.

Що ж тепер буде? Заклик підхопили в усіх куточках зали.

— Геть! Уперед! В атаку!

Наче хрестоносці під час облоги замку, так звані «абоненти» кинулися вперед, вимахуючи палицями та кийками. То тут, то там блискали леза ножів. Леоні всю затрусило від страху. Вона збагнула, що протестувальники збираються штурмувати сцену та що вона перебуває якраз на їхньому шляху.

А в залі маска пристойності паризького світського товариства (а радше те, що лишалося від неї) остаточно тріснула й розсипалася на друзки. Тих, хто ще не встиг покинути приміщення, охопила паніка. Адвокати й газетярі, художники й учені, банкіри й державні службовці, куртизанки й доброчесні панії — усі вони розпачливо кинулись до дверей, відчайдушно намагаючись уникнути насильства.

Sauvez qui peut! — Рятуйся, хто може! І як може.

Націоналісти-демонстранти рушили до сцени. З військовою чіткістю вимаршовували вони з усіх куточків зали, перебираючись через сидіння та перегородки. Невдовзі вони вщерть заповнили оркестрову яму й увесь простір аж до кону. Леоні знову смикнула сукню. Потім дужче. Іще дужче. Почувся тріск тканини, і вона, нарешті, вивільнилася.

— Кляті боші! Ельзас — це Франція! Лотарингія — це Франція!

Протестувальники почали зривати куліси та перекидати й трощити декорації. Намальовані дерева, річку, валуни й камені, а також міфічних вояків десятого століття сплюндрував цілком реальний озвірілий натовп століття дев’ятнадцятого. Сцену вкрили дерев’яні тріски, шматки брезенту й пилюка. Уявний світ Лоенґріна потерпів нищівну поразку.

Та невдовзі нападники