Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Так і є.

— Другий помічник бухгалтера! — раптом простогнала Даґні, пригадавши ще дещо.

— А це що?

— Так назвав його доктор Стадлер. Ось ким став, на думку доктора Стадлера, його третій учень.

— Він мене переоцінив, — сказав Ґолт. — Я обіймаю набагато нижчу посаду за шкалою його стандартів і його світу.

Машина звернула на доріжку, яка вела до самотнього будинку, що височів на гірському кряжі над долиною. Даґні побачила попереду чоловіка, який квапився у напрямку міста. Він був одягнений у синій джинсовий комбінезон, а в руках ніс коробку для сніданку. У його швидких і різких рухах було щось невловно знайоме. Коли машина проминула його, Даґні вдалося кинути погляд на чоловікове обличчя, після чого вона сіпнулась назад, а вигук перетворився на крик, так боляче їй було рухатись і такого шоку завдало побачене:

— О, зупиніться! Стоп! Не дайте йому піти геть!

Це був Елліс Ваятт.

Чоловіки засміялись, але Малліґан зупинив машину.

— Ох, — ослаблено мовила Даґні, наче перепрошуючи, усвідомивши, що звідси Ваятт зникнути не міг.

Тим часом Ваятт уже біг до них: він теж її упізнав. Коли він ухопився за край машини, Даґні побачила його обличчя і молоду, сповнену тріумфу усмішку, яку раніше помічала всього лише раз: на платформі вузлової станції Ваятта.

— Даґні! Нарешті — і ви теж? Одна з нас?

— Ні, — сказав Ґолт. — Міс Таґґарт зазнала аварії.

— Що?

— Літак міс Таґґарт розбився. Ви не бачили?

— Розбився? Тут?

— Так.

— Я чув звук літака, але… — його збентеження перейшло у сповнену жалю, здивовану і товариську усмішку. — Розумію. Чорт, Даґні, це так безглуздо!

Даґні безпорадно дивилася на нього, нездатна об’єднати минуле з теперішнім. І так само безпорадно, як звертається людина вві сні до мертвого друга, з жалем промовляючи слова, не сказані за життя, промовила, пригадавши телефонний дзвінок, на який ніхто не відповів два роки тому:

— Я… намагалась із вами зв’язатися.

Він ніжно всміхнувся.

— Ми теж намагались із вами зв’язатись іще відтоді, Даґні… Побачимось увечері. Не хвилюйтесь, я не зникну. І не думаю, що зникнете ви.

Він усім помахав і рушив далі, розгойдуючи своєю коробкою для сніданку. Коли Малліґан завів машину, Даґні підвела очі й побачила, що Ґолт уважно за нею спостерігає. Її обличчя посуворішало, наче вона визнала весь пережитий біль і тепер намагалася захиститись від імовірного вдоволення, яке він міг відчути від цього.

— Добре, — сказала Даґні, — я вже розумію, свідком якого приголомшливого шоу ви хочете мене зробити.

Але на його обличчі не було ні жорстокості, ні жалю — тільки спокійне усвідомлення справедливості.

— Наше перше тутешнє правило, міс Таґґарт, полягає у тому, що кожен мусить дивитися на все власними очима, — відповів він.

Машина зупинилася навпроти будинку, що стояв на певній відстані від решти. Це була будівля з грубих гранітних блоків, а більша частина передньої стіни складалася зі скляних шиб.

— Я викличу лікаря, — сказав Малліґан, від’їжджаючи, а Ґолт тим часом поніс її стежкою до будинку.

— Це ваш будинок? — запитала Даґні.

— Мій, — відповів він, штовхаючи двері.

Переступив поріг і заніс її до осяйного простору вітальні, покресленого стрілами сонячного світла, націленими у стіни з полірованих соснових дошок. Даґні побачила меблі ручної роботи, оголені крокви на стелі, арковий перехід до кухні з грубими полицями, непокритим дерев’яним столом і вражаючою блискучою хромованою поверхнею електричної плити. Місце вирізнялося примітивною простотою хатинки колоніста, тут було тільки найнеобхідніше, але це був надзвичайно сучасний мінімалізм.

Він проніс її крізь сонячні промені й поклав на ліжко у невеличкій кімнаті для гостей. Даґні зауважила відчинене над косими кам’яними сходами вікно і сосни, що стриміли у височінь, а ще — крихітні рисочки, схожі на вирізьблені на дерев’яних стінах написи: кілька розкиданих ліній, накреслених, здавалося, різними особами; розібрати слів їй не вдалося. Даґні поглянула на інші напіввідчинені двері — вони вели до його спальні.

— Я тут як гостя чи як полонянка? — запитала вона.

— Вибір за вами, міс Таґґарт.

— Я не можу вибирати, маючи справу з незнайомцем.

— Це ж не так. Хіба ви не назвали на мою честь залізничну гілку?

— Ох!.. Справді… — ще одна ланка ланцюжка стала на місце. — Так, я…

Даґні дивилася на цю високу постать із вигорілим на сонці волоссям, стримуваною усмішкою і безжально проникливим поглядом — і пригадала всю ту боротьбу заради прокладання лінії, і літній день, коли нею рушив перший потяг. Вона думала: якщо постать людини можна було б використати як емблему її лінії, то перед нею — саме та постать.

— Так… Назвала… — і раптом вона пригадала все решту і додала:

— Але я назвала її на честь ворога.

Він усміхнувся.

— Із цією суперечністю, міс Таґґарт, раніше чи пізніше вам доведеться розібратися.

— Це ж ви… правда? Це ви зруйнували мою лінію…

— Ні, це зробила суперечність.

Даґні заплющила очі. А за мить запитала:

— Які з історій, що мені їх доводилося про вас чути, правдиві?

— Усі правдиві.

— Ви самі їх поширювали?

— Ні. Навіщо? Мені ніколи не хотілося, щоб про мене говорили.

— Але ж ви знаєте, що стали легендою?

— Так.

— Молодий винахідник із моторобудівної компанії «Двадцяте століття» — ось реальна підстава для легенди, правда ж?

— Так, ця точно реальна.

Забракло самовладання, щоб промовити це байдужо; їй перехопило дух, а голос майже перейшов на шепіт:

— А той двигун… двигун, який я знайшла… це ви його зробили?

— Так.

Вона не змогла приховати своїх емоцій, зводячи голову догори.

— Таємниця трансформації енергії… — почала вона і зупинилась.

— Я міг би розкрити її вам за п’ятнадцять хвилин, — мовив він у відповідь на відчайдушне неозвучене благання, — але на світі не існує такої влади, що могла б змусити мене це розповісти. Якщо ви розумієте це, то зрозумієте і все решту, що вас бентежить.

— А той вечір… дванадцять років тому… весняний вечір, коли ви покинули збори шести сотень убивць — це теж реальна історія?

— Так.

— Ви сказали їм, що зупините двигун цього світу.

— Сказав.

— І що ви зробили?

— Нічого не зробив, міс Таґґарт. І це вся моя таємниця.

Вона досить довго дивилася на нього мовчки. Він стояв, очікуючи, ніби читав її думки.

— Руйнівник… — промовила вона зачудовано