Читати книгу - "Мак і пам’ять"

Das Gastmahl

Geleert sei die Nacht aus den Flaschen im hohen Gebälk der Versuchung,

die Schwelle mit Zähnen gepflügt, vor Morgen der Jähzorn gesät:

es schießt wohl empor uns ein Moos noch, eh von der Mühle sie hier sind,

ein leises Getreide zu finden bei uns ihrem langsamen Rad…

Unter den giftigen Himmeln sind andere Halme wohl falber,

wird anders der Traum noch gemünzt als hier, wo wir würfeln um Lust,

als hier, wo getauscht wird im Dunkel Vergessen und Wunder,

wo alles nur gilt eine Stunde und schwelgend bespien wird von uns,

ins gierige Wasser der Fenster geschleudert in leuchtenden Truhen —:

es birst auf der Straße der Menschen, den Wolken zum Ruhm!

So hüllet euch denn in die Mäntel und steiget mit mir auf die Tische:

wie anders sei noch geschlafen als stehend, inmitten der Kelche?

Wem trinken wir Träume noch zu, als dem langsamen Rad?

Бенкет

Ми випили ночі напій на хмільнім риштуванні спокуси,

зубами зорали поріг, на світанні посіяли гнів:

зійшов лише мох, і ще довго чекати до млива,

допоки зерно упаде на жорна повільного круг…

Під небом ядучим зосталось лиш вутле колосся,

там мрію чеканять інакше, ніж тут, де ждемо насолод,

ніж тут, де міняють в пітьмі забуття й чудотворство,

де вартісне все тільки мить, а далі, опльоване нами,

у вікон захланних озера жбурляється в сяючих скринях,

щоб впасти на брук і розсипатись в порох, як хмарам салют!

Отож одягайтесь і лізьте за мною на стіл бенкетовий:

чи ж можна ще спати інакше, як стоячи посеред кухлів?

За кого ж ми сни наші вип’ємо, як не за жорно?

Dunkles Aug im September

Steinhaube Zeit. Und üppiger quellen

die Locken des Schmerzes ums Antlitz der Erde,

den trunkenen Apfel, gebräunt von dem Hauch

eines sündigen Spruches: schön und abhold dem Spiel,

das sie treiben im argen

Widerschein ihrer Zukunft.

Zum zweitenmal blüht die Kastanie:

ein Zeichen der ärmlich entbrannten

Hoffnung auf Orions

baldige Rückkunft: der blinden

Freunde des Himmels sternklare Inbrunst

ruft ihn herauf.

Unverhüllt an den Toren des Traumes

streitet ein einsames Aug.

Was täglich geschieht.

genügt ihm zu wissen:

am östlichen Fenster

erscheint ihm zur Nachtzeit die schmale

Wandergestalt des Gefühls.

Ins Naß ihres Auges tauchst du das Schwert.

Темне око у вересні

Час, кам’яний ковпак. І пишніше струмують

кучері болю довкола обличчя землі,

хмелем наллятого яблука, що підрум’янене подихом

слова гріховного: гарного і ворожого грі,

в яку вони граються у зловіснім

відблиску свого прийдешнього дня.

Друге цвітіння каштанів:

знак убого яріючих

сподівань на хутке вороття

Оріона: зоряно-ясний пал

друзів неба незрячих

горньо кличе його.

Неприкритим повз брами сну

простує самотнє око.

Йому вистачає

подій чергового дня:

у східнім вікні

нічної пори проступає тендітна постать

мандрівного чуття.

У вільгості ока його ти топиш меча.

Der Stein aus dem Meer

Das weiße Herz unsrer Welt, gewaltlos verloren wirs heut

                                        um die Stunde des gilbenden Maisblatts:

ein runder Knäuel, so rollt' es uns leicht aus den Händen.

So blieb uns zu spinnen die neue, die rötliche Wolle des Schlafs

                                         an der sandigen Grabstatt des Traumes:

ein Herz nicht mehr, doch das Haupthaar wohl des Steins aus der Tiefe,

der ärmliche Schmuck seiner Stirn, die sinnt über Muschel und Welle.

Vielleicht, daß am Tor jener Stadt in der Luft ihn erhöhet

                                                          ein nächtlicher Wille,

sein östliches Aug ihm erschließt überm Haus, wo wir liegen,

die Schwärze des Meers um den Mund und die Tulpen aus Holland

                                                                           im Haar.

Sie tragen ihm Lanzen voran, so trugen wir Traum, so entrollt’ uns

                                                                         das weiße

Herz unsrer Welt. So ward ihm das krause

Gespinst um sein Haupt: eine seltsame Wolle,

an Herzens Statt schön.

O Pochen, das kam und das schwand! Im Endlichen wehen die Schleier.

Камінь із моря

Біле серце нашого світу, без бою ми втратили нині його

                          о годині жовтіючих кукурудзяних стебел:

наче круглий клубок, воно покотилося легко з наших долонь.

То ж нам залишилося прясти нову, червонясту основу сну

                                        на піщаних надгробках марень:

це вже не серце, тільки мохнате волосся каменя з глибини,

злиденна окраса його чола, що міркує про мушлі й хвилі.

Можливо, край брами міської підніме його у повітря чиясь

                                                                   нічна воля,

відкриє йому східне око над домом, де ми лежимо,

чорність моря довкола уст і голландські тюльпани

                                                                     в волоссі.

Поперед нього несуть вони списи, так ми марення несли,

                                         так відбігло від нас біле серце

нашого світу. Так виросло в нього

навкіл голови це прядиво кучеряве: дивна вовна,

замість чудесного серця.

О стукіт, що був і пропав! Наостанок тріпоче серпанок.

Erinnerung an Frankreich

Du denk mit mir: der Himmel von Paris, die große Herbstzeitlose…

Wir kauften Herzen bei den Blumenmädchen:

sie waren blau und blühten auf im Wasser.

Es fing zu regnen an in unserer Stube,

und unser Nachbar kam, Monsieur Le Songe, ein hager Männlein.

Wir spielten Karten, ich verlor die Augensterne;

du liehst dein Haar mir, ich verlors, er schlug uns nieder.

Er trat zur Tür hinaus, der Regen folgt’ ihm.

Wir waren tot und konnten atmen.

Спомин про Францію

Ти пам’ятаєш: небо над Парижем, мов пишний пізньоцвіт…

Серця ми купували в квітникарок:

вони блакитно квітнули в воді.

Тоді в мансарді нашій задощило,

зайшов сусіда, мсьє Ле Сонж, плюгавий чоловічок.

Ми грали в карти, я програв зіниці:

позичила ти коси — теж програв, він обібрав нас мало не до нитки.

Він за порогом зник, і дощ ущух.

Ми були мертві й дихати могли.

Chanson einer Dame im Schatten

Wenn die Schweigsame kommt und die Tulpen köpft:

Wer gewinnt?

         Wer verliert?

                   Wer tritt an das Fenster?

Wer nennt ihren Namen zuerst?

Es ist einer, der trägt mein Haar.

Er trägts wie man Tote trägt auf den Händen.

Er trägts wie der Himmel mein Haar trug im Jahr, da ich liebte.

Er trägt es aus Eitelkeit so.

Der gewinnt.

         Der