Читати книгу - "Бляшаний барабан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Було б, певна річ, наївно пояснювати ці дивацтва Оскарової натури якоюсь його індивідуальною психологією, бо, звичайно ж, він — «фігура» в тому ж сенсі, в якому, якщо пам'ятаєте, вживав це визначення Еліас Канетті, ведучи розмову з Германом Брохом про свій роман «Засліплення». Інакше кажучи, Оскар тут такий собі «медіум», що з його допомогою автор має намір покопирсатися у смердючій купі, якою, на його думку, була, є і буде історія роду людського.
Адже є єдиний логічний висновок, що випливає з упертого небажання нашого героя з'являтися на світ і тим більше — з його прагнення вернутися в затишок могильного забуття, — це непохитна впевненість у тому, що світ цей взагалі не вартий нашої в ньому присутности...
Не випадково ж «Бляшаний барабан» зачинається таким епізодом: восени, посеред безкрайнього поля сидить біля вогнища майбутня Оскарова баба, Ана Бронська і ласує печеною картоплиною. Повз неї, як звикле, рятуючись від поліцейської погоні, пробігає Йозеф Коляйчек: за національністю він, як і вона, із кашубів (про них у романі сказано: «... наш брат — і поляк несправдешній, і німець несправдешній».
Ана Бронська, певна річ, ховає Коляйчека під своїми чотирма спідницями. Сидячи там, він невідомо в який спосіб примудряється зробити їй дитину, тобто майбутню матір майбутнього Оскара. Невдовзі Коляйчек став бабиним чоловіком і плотарем, але підпалювання не зрікається. Одного разу, знову рятуючись від поліцейських, він чи то потонув під плотом, чи то подався до Америки і став там мільйонером.
Ця «кашубська історія» лише підтверджує все сказане вище: адже і вона осіла в свідомості Оскара насамперед незнищенним бажанням сховатися від страшного, немилосердного світу під чотирма бабиними спідницями.
Проте певний слід у душі нашого героя, очевидно, залишив і дідів потяг до підпалів, або, краще сказати, — до будь-якого руйнування. Він, такий собі «вічний триліток», окрім уміння віртуозно вибивати на барабані, був обдарований ще одним незвичним хистом: міг німим криком різати скло. І на темних вулицях нічного Данцига виступав у своїй геть уже дивній ролі: виріже, бувало, охайно вітрину ювелірної крамниці, сховається — і спокушає легкою здобиччю добропристойних нічних перехожих (диявол-спокусник — ось ще одна Оскарова функція в цьому чудному романі).
Саме таким робом він спокусив брата в других своєї матері, Яна Бронського, якого — можливо, й небезпідставно — вважав своїм батьком, оскільки Ян з його матір'ю спав, а до того ж був ще, як і Оскар, синьоокий...
Навколо нашого героя розігрується щось на кшталт античної комедії: не лише Мацерат, який вважається його батьком, водночас, нібито ним і не є, але й Курт, молодший Оскарів брат, названий сином нашого героя, бо «трирічний» Оскар не раз бавився в постелі з Марією, новою дружиною, свого гаданого батька...
Що тут істина, а що — облуда, так і лишається нез’ясованим. Та це й не має для Ґраса жодного значення.
Про оборону Польської пошти, про війська маршала Рокосовського в Данцигу та про книгу Ґюнтера Ґраса «Моє сторіччя»
«...Посеред Тихого океану попливли назустріч один одному два величезні, розцяцьковані, мов готичні храми, авіаносці, встигли ще дати літакам злетіти зі своїх палуб, а тоді пустили один одного на дно. Але літаки не мали тепер куди сісти, вони безпорадно й суто алегорично зависли, як ото янголи, в повітрі, з ревищем випалюючи запаси пального».
Ці рядки не так таврують нелюдяність війни, не так навіть засуджують її кривавість, як ніби тицяють пальцем у її цілковиту абсурдність, у її наперед передбачену безсенсовість. Саме тому й питання, хто з ким і заради чого воює, тут навіть не ставиться. Авторові не кладеться до голови, щоб зацікавитись, «справедлива» чи, відповідно, «несправедлива» змальовувана ним війна.
Річ навіть не в тому, що в його очах винищування собі подібних не може бути виправдане жодними резонами, навіть і тими, що комусь можуть видатися «високими» і «святими». Але керується він аж ніяк не прописами християнської моралі. Ні, позиція Ґраса зумовлена тим, що в його очах людська історія позбавлена будь-якої «істинної» (або, якщо хочете, «високої») Мети, до досягнення якої усім нам треба було б прагнути... Хоча про яку мету може йти мова, якщо і вибір маєш робити між абсурдним буттям і вільним від клопотів небуттям?..
Чи не з цієї причини у «Бляшаному барабані» маємо досить-таки розлогий розділ, де автор цілком несподівано починає кпити з того, що навіть йому мало б бути по-своєму якщо не святим, то хоча б дорогим. Я маю на увазі зображення подій, пов'язаних з обороною данцизької Польської Пошти у перші години Другої світової війни.
Оскільки автор «Бляшаного барабана» також, і в тому нема жодного сумніву, кашуб, йому б годилося симпатизувати полякам. Не кажучи вже про те, що німці напали на його, в певному сенсі компатріотів, таємно і віроломно, до того ж силами, що значно переважали польські...
Ні, німцям, звичайно ж, Ґрас не симпатизує. Просто в історії захоплення пошти їх нібито й не існує: так, вибухають снаряди, свистять кулі, але нема людей, тобто, в даному разі, німців, що атакують, що в якийсь спосіб виявляли б себе через вчинки... Натомість аж надмір польських оборонців... Але те, що за логікою речей мало б бути трагедією, стає — саме через поведінку цих поляків — ганебним фарсом...
Черговий барабан нашого героя перетворився мало не на непотріб, а хоч так-сяк полагодити його здатен лише пан Кобієла, комендант Польської пошти. І Оскар умовляє Яна Бронського з ним туди сходити. Патологічно боягузливий Ян досі вперто відмовлявся з'являтися в такому небезпечному місці, але на цей раз чомусь легко погодився. Проте щойно дядько і небіж (або батько і син?) переступають поріг Польської пошти, як починається її штурм: стрілянина, трупи, поранені.
До речі, Оскара все те ніскілечки не обходить, бо його голова цілковито забита мізерністю шансів хоч якось полагодити барабан: адже герой наш з прикрістю змушений визнати, що у Кабієли — за даної ситуації «навряд чи знайдеться час діставати й лагодити мого барабана»... До того ж Оскар стурбований ще й тим, що якийсь поранений поляк (його поклали поряд з барабаном нашого героя) може забруднити цей безцінний предмет кров'ю.
Кабієла тримається як герой, Ян труситься від страху, а Оскар, раптом побачивши на полиці в одній із кімнат пошти інший, новенький барабан, який нібито є власністю тутешнього начальника, думає лише про те, як би тим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.