Читати книгу - "Колекціонер"

Першого ранку я її не побачив, але наступного дня нарешті вона з’явилася. Вона прийшла з групою інших студентів, здебільшого чоловіків. Серце так закалатало, що мені стало зле. У мене був фотоапарат напоготові, але я не наважився ним скористатися. Вона була така сама, з тією самою легкою ходою; вона завжди носила взуття без підборів і не дріботіла, як більшість дівчат. Коли вона рухалася, вона взагалі не думала про чоловіків. Як пташка. Весь той час вона розмовляла з чорнявим молодиком, дуже коротко стриженим, з невеликим чубом, дуже артистичної зовнішності. Спочатку їх було шестеро, але потім вона і той чоловік перейшли вулицю. Я вийшов із фургона й подався за ними. Вони пройшли недалеко й зайшли до кав’ярні.

Я, сам не розумію чому, майже мимоволі, теж зайшов до тієї кав’ярні, мене наче потягло туди якоюсь силою. Там було повно людей: студентів, художників тощо; здебільшого в них був бітницький вигляд. Пам’ятаю, на стінах були якісь химерні обличчя й речі. Напевно, то мав бути африканський стиль.

Усередині було надто людно й гамірно, я так рознервувався, що не одразу її побачив. Вона сиділа за другим столиком від кінця зали. Я всівся на табурет коло шинквасу, щоб мати добрий спостережний пункт. Я не наважувався дивитися на неї надто часто, а світло в другому приміщенні було не дуже яскраве.

І тут вона зупинилася просто біля мене. Я вдавав, що читаю газету, тож не бачив, як вона встала з місця. Я відчув, як кров прилила до обличчя, я дивився на шпальту, але нічого не міг читати, як не наважувався глянути навіть краєм ока — вона майже торкалася мене. На ній була сукня в клітинку, біло-синю, руки в неї були відкриті й засмаглі, а волосся розпущене по спині.

Вона сказала:

— Дженні, ми зараз геть без грошей, будь ангеликом, дай нам, будь ласка, кілька цигарок.

Дівчина за шинквасом відповіла:

— Це востаннє, — чи щось у такому дусі, і Міранда запевнила її:

— Завтра, обіцяю! — а тоді: — Дай тобі Боже здоров’я! — коли та дівчина дала їй цигарки.

Це тривало буквально п’ять секунд, вона повернулася до того молодого чоловіка, але звук її голосу перетворив Міранду для мене з мрії на справжню людину. Не можу сказати, що в тому голосі було особливе. Звичайно, це був голос освіченої людини, але без отієї претензійності, вона не підлещувалася, не канючила цигарки й не вимагала, вона їх просто попросила, легко, у тому не відчувалося нічого оцього новомодного. Вона, можна сказати, говорила, як ходила.

Я якомога швидше розплатився і пішов назад до свого фургона, готелю «Креморн» і мого номера. Мені було по- справжньому сумно. Частково через те, що вона мусила позичати цигарки, бо не мала грошей, а в мене було шістдесят тисяч фунтів (десять тисяч я дав тітці), які я був готовий кинути до її ніг — бо саме так відчував. Я відчував, що готовий зробити будь-що, аби з нею познайомитись, її порадувати, стати її другом, мати змогу дивитися на неї не криючись, не підглядати нишком. Щоб показати, що я відчуваю, я поклав у конверт п’ять п’ятифунтових банкнот і написав на конверті: «Міранді Ґрей, Художній коледж Слейда»… тільки, звичайно, я цей конверт не відіслав. Якби я мав змогу бачити її обличчя, коли вона його відкриє, то відіслав би.

Саме того дня я вперше подумав про те, що незабаром здійснилося. Спочатку я уявляв, що на неї напав якийсь чоловік, а я підбігаю і рятую її. Потім якось так уявилося, що нападником був я, тільки не завдав їй шкоди; я її спіймав і повіз у фургоні до будинку в глушині, і там вона була моєю шляхетною полонянкою. Поступово вона б дізналася, хто я, і я б їй сподобався, а тоді ця мрія реалізувалася б у життя в новому будинку, весілля, дітей і таке інше.

Ця мрія не давала мені спокою. Через неї я вночі не спав, забував, що робив протягом дня. Я весь час сидів у «Креморні». Це вже була не мрія, я почав уявляти, що так воно й буде (звичайно, я тільки уявляв, що це станеться, то була така собі гра), тож я міркував, як це зробити — що саме продумати і як влаштувати тощо. Я думав, що не зможу познайомитися з нею у звичайний спосіб, але якщо вона буде зі мною, то побачить, що в мені є доброго, зрозуміє. Я завжди думав, що вона зрозуміє.

Далі я почав читати модні газети, із тієї самої причини почав ходити до Національної галереї та галереї Тейт. Мені там не дуже сподобалося, це нагадувало експозицію іноземних видів в Ентомологічному відділі Музею природничої історії: красиві, але незнайомі, тобто не такі знайомі мені, як наші, британські. Проте я ходив, аби я міг з нею розмовляти, щоб не видаватися невігласом.

В одній із недільних газет я побачив рекламу великими літерами на сторінці про продаж будинків. Я нічого на ній не шукав, але те оголошення немовби притягло мій погляд, коли я гортав сторінки. «ПОДАЛІ ВІД МІСЬКОЇ МЕТУШНІ?» — було написано там. Саме так. А далі:

«Старий котедж, чарівне відлюдне розташування, великий сад, 1 год машиною від Лондона, дві милі від найближчого села…»

І так далі. Наступного ранку я поїхав дивитися. Зателефонував агентові з нерухомості в Льюїсі й домовився, щоб мене зустріли біля того будиночка. Я придбав мапу Сассекса. Ось так воно — мати гроші. Жодної перешкоди.

Я очікував чогось геть розваленого. Будинок, звісно, був старий — зовні білий із чорними балками, давня кам’яна черепиця. Котедж стояв одинцем. Коли я під’їхав, із нього вийшов агент. Я собі уявляв його старшим, а то виявився мій одноліток, але з отих випускників приватних шкіл, просто набитий придуркуватими зауваженнями, які мали б бути смішними, немовби продавати абищо принижувало його гідність і продаж будинку чимось відрізнявся від торгівлі в крамниці. Він моментально спричинив відразу своєю допитливістю. Проте я вважав, що краще спочатку все оглянути, коли вже проїхав такий шлях. Кімнати були такі собі, але будиночок мав усі сучасні вигоди: електрику, телефон тощо. Він належав якомусь адміралові на пенсії чи що, той помер, а наступний покупець