Читати книгу - "Століття Якова"

– Значіт, нє чіталі, – дівчина вимовила начеб не з насмішкою, а печально. – А он, между прочім, пісал, что ми в отвєте за тєх, кого пріручілі. Вот. А дєд, щітайтє, уже меня приручіл... Слушаюсь єво, как ета собачка... Ня, ня, малєнькая...

– Тьху... Потороч...

Дочка сплюнула і пішла собі. Швидко-швидко, наче од якоїсь навади втікала.

Яків тоді не знав – гніватися чи радіти. На себе гніватися, дочку чи це потороччя приблудне?

А те підійшло (він уже знав, що звати її Альона, Оленка, значить) до плеча кістлявим своїм патичком доторкнулося, кігтиком чогось пошкребло.

– Спасібо, дєд, что вєрнул мнє інстінкт самосохранєнія... Нє лєчєнієм своім, хотя і за ето спасібо... Раньше вєрнул... Когда с етой своей тачкой прітащілся... Ушол, а мнє почему-то за тобой ползті захотєлось... Колдун ти, наверное, а, дєд... Ладно, пошлі твою гадость піть...

«Гадості» він багато на ній перепробував. І цвідрубал, і кропивицю лісову, розмай-траву, і квітушку цибуляну, і сік молодої бульби, на сироватці настояний, ітой-таки ломикамінь, що каміння дробить, але й кісткам і нутрощам помогти може.

Півтора місяця минуло, поки до тями привів, щитай, остаточно.

Дивно, але вона його справді слухалася. Тильки на перших порах поривалася кудись, по уколи ті свої. Тоді він їй ноги зв’язав, ну не зувсім зв’язав, а стриножив. Як ото для коня, чи кобилиці, коли вже точніш, путо зробив. Вона, як побачила, прокинувшись, на ногах те путо, тильки й сказала:

– Да ти іздєваєшся надо мной, дєд.

– Будеш ходити так, доки не образумишся, – сказав Яків похмуро.

Подивилася – сто рублів із очиць викинула.

– Ладушкі, дєдуля, чорт с тобой... Похожу і так.

І вона таки ходила, ледь дибцяла по двору, доки не дозволив скинути ті мотузяні кайданки.

6

Через кілька днів чи, може, й цілий тиждень після тієї розмови з Олькою сиділи на порозі хати – цвіркунів слухали, розспівалися, розпілікалися, зарази, Оленка й спитала:

– Дєд, а ти любіл когда-нібудь?

– Що?..

Він аж здригнувся з несподіванки.

– Ну, любіл, спрашиваю... В юності ілі когда там? Баба ж у тєбя била, раз доч єсть?

Чи він любив? Що це дівчисько знало про любов?

І раптом тоді, коли з Оленкою сидів, як і тепер, чогось ота розмова постала, матері його, Параски, і сусідки, Федотихи. Тая розмова...

* * *

Він, малий Яшко, почув, як з-за хліва, од вітру, вертався.

– Щось нам, кумо, тре’ з дітьми робити, – то Федотиха, Ярина, казала.

– А що таке, кумо? З ким робити?

– Та ж з твоїм Яшком і мею Улянкою, – Федотиха оглянулася, стишила голос, а Яків-Яшко встиг за вугол хати сховатися. – Ви-те ж бачите, кумо, що воне одне од однього не одходять. Чуть який мумент – Яшко до нас біжить, а Уляся до вашої хати норовить вирватися. Я вже про свята не кажу.

– Та ж діти, кумо, – Яшко почув, як голос його мами із тривожного став веселішим. – Мє сусіди, то й вони дружать.

Тут Федотиха ще раз оглянулася. Яшко побачив, як заблищали її очі.

«Як у шкодного кота», – чогось подумав.

– Ой, не кажіть, кумо... Діти-то діти, али я ж бачу, як ваш Яшко на неї дивиться. Як мої покійні бабуня казали – сто соловейків в оці сидять і виспівують. Та й Уляся до него горнеться. А ото йду з города, бачу, всілисє на колодах коло хліва, що би ви-те думали – Уляся зусім гень би дівка парубкові на плічє голівку свою схилила. Не приведе цеє до добра, кумо... А я жи зла вашому синові не хочу, самі знаєте.

Яшко побачив, як враз темна хмара закрила мамине лице. Аж очі звів догори й угледів геть чисте літнє небо. Ні хмаринки, тильки Божа блакить, як їхні бабуня мовлять. Може, мама Параска відчула, що далі казатиме кума і сусідка? А вона сказала, що тая дружба їхніх дітей вельми небезпечна. Що вона веде прямісінькою стежкою до теї дурної любові, якщо вже не привела. Не хрестіться, кумо, і не блимайте так на мене. Дурне діло не хитре. Влюбетися, як води кварту випити. Ще рік-два, хай три... Закохаються, залюбляться, а там... Нє, кумо, я ж не проти б такого зєтя мати, як ваш синочок рідненький, а мій хрещений. Видко, що росте хлопець роботящий, майстеровитий, она як взявся тинок ладити, то як дорослий. Али ж, кумо, мій Федот окаянний ні за якого діла не віддасть Улянку за Яшка. Ну самі знаєте, кумо...

– Знаю, кумо, що ми для вас бідота драна, – сказала Яшкова мати з важким зітханням, присвистом, мовби версту пробігла перед тим. – Дежби нам до вас рівнєтися... Знайся кінь з конем, а віл... Ой, кумо, мині в хаті поратися тре’...

– Не гнівайтеся, кумасю, бо і я такого не казала, і ви-те такого од мене ни чули, – одказала Ярина солодким голосом. – Али правда у тому, що хоче Федот, як підросте Уляна, з Вергунами породичатися. З теми багатирями, шо й ми не рівня. І тут хоч пий, хоч виливай. Вже вони з Крапоном (назвала вуличне прізвисько старого Вергуна), Ігорем, про теє говорили, чула, а як мій Федот на чім затнеться, то хоч кілка на голові теши, то його не перепреш і возом не об’їдеш, віддасть і все.

Далі вона казала, що самі знаєте, кумо, як ото сталося з Іваном Тарутиним, коли тую Хомічіську Василину за гєнчого оддале. А я жи, кумо, такого для вашого сина, а мого хрещеника ни хочу.

Яшко знав, що сталося з Іваном, котрий жив на їхньому Млинищі, загорєнському кутку, за дві вулиці од їхньої хати. Через два дні після Василининого весілля хлопця знайшли у їхній річці Мережці з каменем на шиї. З каменем, на якому він ножем чи чимось гострим видряпав півслова: «Васили...» Був Іван хоч і бідним, та грамотним, кажуть, за тамтої великої війни на Саратівщині, куди вивозили родини з їхнього села при наближенні австріяків, до школи, кажуть, ходив. Ще прозивали їхню родину Саратовці.

Поховали Івана за цвинтарною загорожею, без батюшки і одпєванія, і піп на проводи обходив неосвячену могилу. І мати його розтріпана ходила селом та просила людей подивитися, ци в річці Івана нима,