Читати книгу - "Божа кара"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я ж вас попереджав.
— Нічого ви мене не попереджали! — Вона вже, чутно було, обтрушувалась.
— Хоч ноги цілі?
— А вам хотілося, щоб я й ноги поламала? Ну, знаєте!..
— Пробачте, я запізнююсь, — сказав якомога холодніше. — Надіюсь, вам моя допомога не потрібна?
— Не потрібна. Ідіть, ради Бога!
Пішов уже зовсім сердитий. Не оглянувшись навіть, хоч мені хотілося ще раз подивитись на неї.
Потім, на лекції, а пізніше вже й по дорозі додому, вона вперто спливала на пам’ять. То бачив її на гірці, в снігу, отакою екзотичною квіткою, то вже внизу, з червоними як жар панталонами, і мені чомусь здавалося, що я повівся не так, як слід було б повестися, ну, хоча б ота фраза «з приїздом», хоч я, далебі, й на думці не мав з неї глузувати. Мені чомусь було прикро, що вона на мене розсердилась, хоч, здавалося, що вона для мене? Одна з випадкових зустрічей, які ковзають по нашому життю, не лишаючи жодного сліду.
Вже вдома, коли сів обідати і дружина подала до борщу червону перчину, я одразу ж згадав оту жіночку. Як вона наїхала на мої ноги червоними як жар панталонами.
— Ти чого посміхаєшся?
— Я? Посміхаюсь? Далебі, й не помітив.
І тут нечистий смикнув мене за язика розповісти про гірку.
— Ну й зустріч у мене сьогодні була!
Почувши про жінку в червоному, дружина одразу ж нашорошила вуха. Серйозний сигнал, який повинен був би мене зупинити, але мене, як то кажуть, понесло. І коли я дійшов у своїй розповіді до панталон, обличчя дружини взялося червоними плямами:
— І тобі не сором?
— Причім тут сором? Вона ж сама на мене наїхала!
— А ти, радий, стояв і облизувався!.. Не думала, що ти такий. Заглядати під чужі спідниці…
— Постій!..
Та вона вже не хотіла мене слухати:
— Як тебе студенти й витримують!
— Та постій же!..
— Ти, може, й там заглядаєш студенточкам…
Останнього я не міг уже витримати. Пожбурив перчину, що саме збирався опустити в тарілку, зірвався з-за столу. Пішов до свого кабінету, закипаючи праведним гнівом.
Ми, звісно, невдовзі й помирилися, хоч дружина потім частенько згадувала оті панталони. Її чомусь особливо обурювало те, що вони були червоного кольору.
— Спеціально пошила, щоб ловить чоловіків!
Минав час, жінка в червоному все рідше й рідше спливала на пам’ять, і, коли б не трамвай, життя моє продовжувало б котитись звичною колією.
Я вже згадував, що на роботу мені доводилося добиратись трамваєм. А що таке наш радянський трамвай, та ще в години пік, незнайомій з цим видом транспорту людині не те що важко уявити, а навіть не може приснитися в найстрахітливішому сні. Ми живемо в якомусь перевернутому догори ногами світові, де треба докладати надлюдські зусилля, щоб зробити найзвичайнісіньку річ. Купити, для прикладу, пляшку молока чи сісти в той же трамвай, коли всі поспішають на роботу.
У ті роки вулицями нашого міста снували, поряд з новими, ще довоєнні трамвайчики. З’їжджені так, що не лишалось місця живого, вони якимось чудом не розсипалися на поворотах і тільки тріщали дерев’яними боками. Крім водіїв, тоді були ще й кондуктори з мотками квитків через шию, з важкими чорними сумками, де бряжчали мідяки, наторговані протягом гамірного дня. Щоранку, перед роботою, й щовечора, вже по роботі, кожний трамвайчик брався таким лютим штурмом, що перед ними бліднуть всі атаки часів Вітчизняної. Ламалися двері, вилітали з брязкотом вікна, обривалися сумки й кошики, губилися шапки й капелюхи, густо сипались ґудзики. Віддавлюючи одне одному ноги, пробиваючись кулаками і ліктями, люди перли як знавіснілі, а над їхніми головами лящав відчайдушний крик кондуктора: «Куди претеся?!! Куди?!!»
Мене теж садонули під боки, ще й обізвали свинею. Ніде так охоче і смачно не лаються, як у нашому громадському транспорті. Лайка плаває в спертому од стовповиська повітрі, готова спалахнути од найменшої іскри, вибухнути ланцюговою реакцією, і тоді «друг, товарищ и брат» враз стає твоїм найлютішим ворогом, якому ти готовий на смерть вчепитись у горло. Свинею обізвала мене дамочка («Лезет, как свинья!»), коли я протискавсь досередини. Я, звісно, не став з нею заводитись: з гіркого досвіду знав, скільки помиїв виллється на мою голову, якщо я обізвуся хоч словом. Тож мовчки передав на квиток і вчепився в ремінну петлю, що гойдалась над головою.
Рушили. Вагон смиконуло так, що всіх пасажирів кинуло назад, а тоді наперед. Потім загойдало ритмічніше.
Й одразу ж пролунало вимогливе:
— Ваш білет!.. Ваш білет!..
Ага, ревізори. Як завжди, заходилися ловити «зайців» саме тоді, коли й долоню протиснуть не можна. Вгвинчуються в натовп, огризаються на сердиті зауваження.
— Ваш білет!.. Покажіть ваш білет!..
Одного ревізора вже бачу. Це жінка з виснаженим некрасивим обличчям. Усі злигодні, вся невлаштованість наша полишили на ньому свій слід. Зношена хустка, нужденне пальтечко. І темні, що не чекали вже нічого хорошого, очі.
— Де ваш білет?
Ага, когось таки упіймала.
— Десь подівся, — інший, розгублений голос. — Я ж його щойно поклала до сумочки.
— Шукайте.
— Та кажу ж, що не можу знайти! Все перерила… Я ж брала білет.
— Кондуктор, оця дамочка передавала на білет?
Кондукторша не була б кондукторшею, коли б відповіла ствердно. Вона так само ненавиділа всіх пасажирів, як і ревізорша.
— Не передавала. Хто передав, я того обілетила.
— Як не передавала? Я ж його щойно тримала в руках.
— Вона тримала!.. Знаємо, що такі люблять тримати. Нарядилась як пава, а за копійку подавиться! — Кондукторша вже зверталась до всього вагона.
— Як ви смієте так ображати?!
— Ну, годі! — це вже ревізорша. — Або давайте білет, або ж платіть штраф.
— Та кажу ж, що білет десь подівся!
— Тоді платіть штраф. Три рублі.
— Нема в мене трьох рублів. Візьміть ось карбованець.
— Платіть три рублі, а не карбованець!..
Я починаю пробиватись уперед. Що незабаром маю виходити, а що й цікаво глянути на жертву, яку терзає ревізорша.
— Та кажу ж, що більше немає! — лунає вже поруч.
Вагон смикнуло, ревізоршу кинуло набік, і я побачив жінку в червоному. Схилившись (ось чому я її не побачив одразу), вона продовжувала гарячково нишпорити в сумочці.
— Так будете платити штраф? Чи гукнуть міліціонера?.. Кондуктор, скажи вагоновожатому, щоб зупинив коло міліціонера!
Я підступив упритул, дістав з гаманця три карбованці. Простягнув ревізорші:
— Ось візьміть.
— Що це?
— Три карбованці. Штраф.
— А ти хто такий? — Ревізорша дивиться на мене з такою підозрою, наче я того трояка в когось украв. Витяг непомітно з кишені, їй, мабуть, неохота отак випускати запросто із своїх пазурів жертву. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Божа кара», після закриття браузера.