Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

«Яка там витримка? – пояснював йому Макс, коли вони на ранок очікували команди на штурм під Кутейниковим. – Просто коли ти під обстрілами не перший раз, то сам вже чуєш – і звідки стріляють, і куди летить. Так що ніякої хоробрості, звичайний розрахунок».

– Увага! – урвала розмову команда. – Зараз підемо у розвідку боєм!

– Блін! – рознервувався Макс. – А розумніше нічого вони не придумали? – Він, очевидно, добре знав, що таке розвідка боєм: ти йдеш у наступ, а по тобі веде вогонь противник, вогняні точки якого має знешкодити під час розвідки ваша артилерія. Питання тільки в тому, хто кого раніше знищить: противник – атакувальників чи арта – противника.

Надійшов наказ витягнути з мобільних телефонів акумулятори і не торкатися на дорогах сторонніх предметів. «Бачиш щось підозріле – краще відійди подалі й стріляй туди, – порадив Макс. – Завжди вірний спосіб залишитися живим, повір мені на слово!» Вперед пішли беемпе, за ними – бійці, за якими їхали білі броньовані міні-автобуси із зеленими написами «Приватбанк», за міні-бусами тягнули «рапіри». «Сепари думають, – жартували хлопці, – що це в «приватівських» бусіках нам гроші від Бені везуть. За кожного сепара – по десять тисяч баксів!»

У цих місцях зовсім нещодавно йшли бої: з асфальту стирчали хвостики мін, на узбіччях валялися рештки тіл, від яких на спекотному сонці йшов жахливий трупний сморід. У полях, здалеку схожі на апарати Єлізарова, можна було побачити остови касетних боєприпасів, нерозірваних снарядів «ураганів» та «смерчей». Коли проходили повз мінометну батарею, мінометники вирішили трохи полякати ворога і дали залп, на який необстріляна частина батальйону відреагувала миттєво – як на команду «лягай!» Усвідомивши, що вони дарма падали мордякою в пилюку, новачки здіймалися на ноги і, поправляючи автомати, зніяковіло посміхалися й обтрушували камуфляжі. Бійці, які залишилися на ногах, гучно реготали, особливо самі мінометники: мовляв, нічого, хлопці, до всього призвичаєтесь!

Біля мосту Грег побачив зрешечену і прошиту наскрізь кулями й осколками «газельку», яка уткнулася білим капотом у бетонну палю. Через скло крізь «сніжинки» від куль він нарахував усередині не менше дев’яти трупів – незрозуміло, чи то сепаратисти, чи то мирні мешканці потрапили під обстріл. Поруч стояло розбите на друзки сріблясте «шевроле-авео» – в ньому три людини сиділи, схиливши голови одна на одну, немов п’яні; водій, обсипаний дрібними бризками скла, лежав головою на кермі. Грегу стало зле. Він ніколи не уявляв собі війни з цього боку, і йому не хотілося думати про те, що під кулями чи бомбами можуть гинути мирні люди. Він чітко знав, для чого і чому він тут, і що зобов’язаний робити, щоб війна не прийшла в його рідне місто і не вбила його рідних – він повинен прийти сюди зі зброєю в руках і змусити тих, хто бажає його країні та його родині зла, капітулювати. Загинуть вороги чи втечуть, або здадуться в полон, його мало цікавило, він прийшов сюди захищати свій дім. Однак такі моменти, як сріблястий «шевроле-авео» та біла «газелька», повні небіжчиків, не вписувалися в удавану картинку. «Там, усередині, – заспокоював він себе, – могли ж бути і сепаратисти, хто знає?» Хто знає взагалі, як і за якими критеріями проводити цю межу: між сепаратистами зі зброєю в руках і тими, хто їх підтримує? Між тими, хто їх підтримує морально, і тими, кому байдуже? Між тими, кому байдуже, і тими, хто таємно вірить, що Україна повернеться на Донбас? Як відокремити винних від невинних? Грег не мав відповіді на ці запитання.

– Нічого страшного, – підбадьорював його Макс, який пройшов балканську війну, – звикнеш. Війна – це бруд і кров, ще й не таке тут побачиш. Просто викинь з голови все, що ти уявляв собі про війну вдома, так легше. А невинних тут немає.

Свій перший штурм Грег запам’ятав на все життя. За внутрішніми відчуттями та переживаннями – це як перший секс, тільки по тобі стріляють і можуть убити. Попереду, прямо на дорозі, перед ними знаходився гарно укріплений блокпост сепарів. Спочатку по ньому відпрацював танк, разів п’ять-шість безрезультатно гахнувши по масі бетонних плит. Бігти в лобову атаку на такий міцний укріпрайон – самогубство, тому надійшла команда відходити, і Грег спіймав себе на думці, що дуже втомився за цю добу, так утомився, що готовий прямо тут упасти і заснути, аж підгиналися ноги. Таку надію – на закінчення робочого дня – потайки мали багато бійців, однак їм наказали не возькатись і обійти поле ближче до посадки, де на них вже чекали «урал» і два танки. Грег зручно розмістився на гарячій броні, сховавшись за баштою, і коли танк рушив, посеред божевільного реву двигуна і чорного вихлопного диму, які намертво відсікали від реальності, йому здалося, що тут він надійно захищений – і в цю ж мить над головою просвистіло кілька трасуючих помаранчево-червоних черг, кулі зацокотіли по броні зовсім поруч. Грег, не пам’ятаючи як, скотився, ні – злетів із танка на тверду, як камінь, дорогу, одним стрибком здолав відстань до поля соняшників, краєм ока намагаючись не загубити товаришів: він чітко зафіксував Макса і командира роти Чипса, які сиділи, спираючись одним коліном на землю, міцно стискаючи в білих, як крейда, долонях автомати. Рота зачаїлася серед високих соняшників і тільки й слухала, як свистять кулі, зрізуючи головки з недозрілим білим насінням, і з рації лунає бій. «Ми схожі на це насіння», – промайнуло недоречне порівняння, але Грег прогнав від себе цю думку, всі зайві думки, і зосередився на тому, що відбувалося довкруж. Потроху оговтавшись, бійці почали озиратися, намагаючись оцінити ситуацію: навколо все гриміло і свистіло, хтось наступав і біг вперед, хтось падав і лежав, а вони сиділи в соняшниках і на щось чекали.

– Агов, Чипсе,… твою… – грубо звернувся Макс до командира. – Ти той, давай, командуй! Кажи, що робити нам далі?

– Я не можу командувати, – раптом просипів не своїм голосом ротний. – У мене горло болить.

Грег виматюкався. Чипса, капітана-мента у відставці, їхнього командира, а в учебці – інструктора, він терпіти не міг за конфліктність та інтриги з першого ж дня. Та він просто усрався зараз!

– Ви що тут, охрініли зовсім!? – на бійців здивованно-дико дивилися круглими очима два бійця суміжного батальйону, які тут невідомо як і звідки взялися. – Сидите тут, дупи грієте вже сорок хвилин. Ану давайте бігом, гармати розвертати нікому!

Грег, не роздумуючи, зірвався з місця. Розвертати гармати – це все ж таки хоча б щось