Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Красномовний жест у бік Товкачевої дорогої шаблі, що мерехтіла проти сонця дорогоцінним камінням, і прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував другові, викликали серед козаків смішок, бо всі знали Товкачеву пристрасть до коштовної зброї. Він був, мабуть, найбідніший серед товариства, ходив у лахах, зате мав найкращу шаблю. Такої навіть у кошового не було.

Товкач закліпав чорними віями, але повільно відстебнув од пояса шаблю. Нижня губа у нього затремтіла.

— Я з радістю… Чого ж… Бери, Арсене! — пробубонів він. — Хіба мені жалко для друга?

Всі бачили, що йому таки жалко, і потішалися над погано прихованою досадою козака. Метелиця аж тремтів од сміху і важкими кулаками витирав сльози. Його обвислі м’ясисті щоки дрібно трусились, а біла кудлата шапка мало не падала з голови.

— Ох–хох–хох! Сю ніч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще підвернеться тобі під руку якийсь татарський мурза — і знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! — Арсенові ж сказав: — А від мене, синку, маєш люльку і кисет! Пали на здоров’ячко!

— Спасибі, батьку! Спасибі, друзі! — дякував розчулений Звенигора.

В цю мить на ґанку військової канцелярії з’явився джура кошового.

— Арсене! — гукнув він. — Арсене–е!

— Чого тобі? — обізвався козак, обсмикуючи на собі новий кожух.

— Швидко до кошового! Не гайся!

Арсен здивовано глянув на товаришів, ніби питав, що там стряслося, але ніхто нічого не знав.

3

— Чолом тобі, славний кошовий отамане Іван Сірко! — привітався, вклоняючись, кобзар, коли Товкач завів його до великої, гарно прибраної світлиці військової канцелярії і шепнув, що перед ним — сам отаман. — Маю до тебе пильну справу… Невідкладну і таємну…

Сірко зробив знак Товкачеві, щоб вийшов, устав із–за столу і сказав:

— Я тут сам, кобзарю… Сідай — кажи…

Він узяв старого за руку і підвів до широкої лави, покритої пухким килимом. Поки кобзар сідав, кошовий відступив назад і обіперся рукою на стіл.

Це був високий дужий козак років за шістдесят. Добре поголене обличчя з міцним крутим підборіддям і прямим носом пашіло здоров’ям. З–під зламаних кострубатих брів проникливо дивилися допитливі очі. Одяг Сірка свідчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручність. Широкі шаровари шарлатового кольору, заправлені в м’які сап’янові чоботи, та білий жупан з фрізького[4] сукна — оце і весь одяг. Біля лівого боку висіла дорога шабля — подарунок молодого царя Федора Олексійовича, котрий весною сів на московський престол.

Від усієї доладно скроєної, збитої постаті кошового віяло нестримною життєвою силою, внутрішнім вогнем і незвичайною рішучістю, що в ті суворі часи висували людину в число військових ватажків.

— Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? — запитав Сірко.

Кобзар підвів жовте, спотворене обличчя, і на його вустах промайнула гірка усмішка:

— Ти не впізнаєш мене, Йване?

Сірко заперечно похитав головою, ніби сліпий міг те побачити.

— Ні, не впізнаю.

— Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли… Та все ж, коли пошклубаєшся у своїй пам’яті, пригадаєш козака Данила Сома…

— Чекай!.. Невже це ти той Сом, що під Берестечком приніс Хмельницькому звістку про зраду татар?

— Атож… Справді, то був я, проклятий…

— Чому ж проклятий?

— Аякже! Коли б я не дізнався про таємний від’їзд хана і не сповістив про те гетьмана, може, все було б інакше… Може, хан підступно не захопив би у полон Богдана і не завіз аж на інгулець…

— Здається, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..

— Гетьман узяв не тільки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли він гнався за татарами. Багатьох із нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам… Майже двадцять п’ять років з мене не скидали заліза. Воно в’їлося мені аж до кісток. Ось… — Кобзар відтягнув рукав свитки і показав Сіркові сині рубці від ран. — Не витерпів — утік… Та хіба втечеш? На Дунаї спіймали — очі випекли… Тільки тоді й пустили… Цілий рік никав по

Волощині, поки добрався до Покуття… А звідти вже сюди… До тебе… Приніс звістку про брата…

— Про брата? Якого брата? — У Сірка сіпнулася ліва щока.

— А хіба в тебе не було братів?

— Були… Але ж вони давно загинули! Максим на Тікичі — від татарської стріли… Сам бачив… А Нестор… Хоча… невже ти знаєш щось нове про смерть Нестора?

— Чому ж про смерть? Він живий…

— Живий? — вражено вигукнув Сірко. — Ти хочеш сказати, що він був разом з тобою у неволі?

— Так, ми були разом з Нестором у неволі. Останні роки нерозлучно.

Сірко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здіймалися. Він сполотнів і закусив сріблястого вуса.

— Неймовірно!.. Сам подумай — скільки років ми всі вважали Нестора загиблим… Його вдова вдруге вийшла заміж… Море води стекло! і раптом — така звістка! Полковник Яким Чорнобай говорив мені, що Нестор загинув у нього на очах…

— Яким Чорнобай? — Старий підхопився, стукнув костуром. — Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто він!.. Він би міг тобі розповісти правду про брата, коли б захотів… Але він цього не зробить!.. А Нестор мені розповідав, як це було… В бою, коли татари потисли наших, під Нестором упав кінь. Чорнобай був поряд. Він міг виручити товариша. Але натомість плазом шаблі ударив свого огиря — і втік… А незабаром надбігли татари — заарканили Нестора… А Чорнобай каже…

— Гаразд, сідай, Даниле, — заспокоївся Сірко і теж сів. — Не про те будемо говорити… Де Нестор? Як можна визволити його?

— Ми весь час були в одного спагії[5], багатого турка. Недалеко від Бургаса, у Болгарії… Село Рудник… Звідти я тікав… А Нестор, напевне, і досі там.

— Якщо живий.

— Живий. Він молодший за мене. І дужчий. Що б же з ним сталося?

— Чому ж він не тікав з тобою?

— Останній рік я був пастухом і жив вільніше. Без нагляду. А він працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем… Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагія відпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповістити. Він так сподівався на твою допомогу! Особливо тоді, коли довідався, що ти став кошовим…

— Дякую, Даниле. Ти зробив мені велику послугу.

— Я радий, що