Читати книгу - "Князь Кий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ради бога! Куди? Зараз ніч — де ти його знайдеш у темряві? А ми залишимося самі…
Її підтримав князь Добромир:
— Кепсько, звичайно, що нас виявили… Тепер гунни кинуться за нами… Але наздоганяти втікача марно: незабаром він буде серед своїх… А ви можете загубитися…
— Що ж нам робити?
— Тікати!
— А може, погоні не буде?
— Буде!… Ви не знаєте гуннів — їм аби полювати… На дичину чи на людей — все одно!… Гнатимуться по слідах і день, і два, аж поки не наздоженуть або переконаються, що наздогнати не зможуть…
— Тоді не гаймо часу! В путь! — вигукнув Боривой. — Отче, ти витримаєш? Адже їзда буде нелегка!
— На мене не зважайте, — тихо відповів князь. — Аби ви врятувалися… А якщо боги захочуть — врятуюся і я…
Боривой мовчки подав знак рукою — і невеличкий загін, приминаючи кінськими копитами густий бур’ян, помчав на північ, у протилежний від місяця бік…
* * *
Тікали цілу ніч і половину наступного дня. Гнали коней щосили, даючи і їм і собі перепочинок тільки для того, щоб із річки чи струмка, що траплялися по путі, напитися води. А коли сонце підбилося в зеніт, побачили погоню.
Гуннів було шестеро. Шестеро проти сімох уличів. Дозорець, мабуть, не добрався до стійбища, а натрапив на сторожовий роз’їзд і з ним кинувся переслідувати втікачів. Але як це багато — шестеро, коли взяти до уваги, що тільки троє з семи уличів — досвідчені дорослі вої! Бо що могли важити в бою тяжкопоранений князь, княгиня Іскра і княжна Цвітанка? Та й Боривой тільки-тільки почав по-справжньому освоювати військове ремесло.
Гунни здаля закричали, замахали списами, даючи знати, що й вони побачили втікачів і ось-ось наздоженуть їх. Гостре око Боривоя навіть помітило, як передній хижо вишкірив зуби.
— Вперед! — і княжич підняв нагая.
Змучені коні рушили нехотя і, понукувані криками й ударами верхівців, поволі переходили на рись.
Тепер усе залежало від них — витримають перегони з кіньми переслідувачів чи ні?
Боривой вирвався наперед і, зірко вдивляючись у далину, вибирав напрямок. Обминав горби, уникав крутих схилів, спрямовував утікачів по стежках, протоптаних дикими володарями степу — рогатими турами, буйногривими тарпанами та тонконогими полохливими сайгаками.
Гунни не відставали. Навпаки, їхні коні виявилися свіжішими й витривалішими. Відстань між втікачами й переслідувачами поволі скорочувалась.
Бачачи це, князь Добромир заблагав:
— Залиште мене! Я не хочу бути тягарем для всіх!… Гунни затримаються біля мене на якийсь час — і ви відірветесь від них! Тоді, може, врятуєтесь… Залиште мене!
Боривой заперечно похитав головою, крикнув на ходу:
— Що ти, отче! Як можна? Ні, ні, ми не покинемо тебе!… Якщо доведеться гинути, то загинемо всі разом! — і раптом радісно додав: — Ось попереду — яр! Туди! Ми заховаємося в ньому! Там, у його вузьких і глибоких ущелинах, нам буде легше захищатися від нападників! Вони не зможуть оточити нас!
І він круто завернув до підніжжя гори, розрізаної навпіл темним проваллям яру.
Їхати стало відразу важче, бо дорога пішла вгору. Змилені, засапані коні притишили біг. У гирлі яру під їхніми копитами зачвакала багниста твань, зашелестіла осока. Над рівчаком з іржавою застояною водою понависало віття кущів — продиралися крізь нього силоміць.
Боривой і Горицвіт, пропустивши всіх, зупинилися під захистом лапатого гілля ліщини. Обережно виглянули — чи далеко гунни?
Ті теж зупинилися і спантеличено дивилися на прямовисні стіни яру і зелене шумовиння заростів у ньому. Видно, боялися засідки.
Горицвіт спочатку злорадно усміхнувся, потім промовив:
— Ви поїдете далі, а я залишуся тут. Клянусь Перуном, хоч один із них скуштує моєї стріли!
— Загинеш!
— Все може бути… Та комусь же треба затримати їх!
— Я теж залишуся з тобою!
— Ні, Боривою, ти не залишишся… Твоє місце — на чолі загону! Рятуй князя! — і Горицвіт ударив Боривоєвого коня. — Прощавай!
Коли Боривой зник у гущавині кущів, молодий воїн зліз з коня, взяв до рук лука й стрілу — виглянув у степ. Гунни поволі наближалися до яру.
Горицвіт ждав. Хай наближаються! Ближче! Ближче!… Щоб не схибити! Щоб вразити хоч одного прямо в серце!
Вони обачні — у кожного у руках теж лук з накладеною на тятиву стрілою. Готові кожної миті відповісти пострілом на постріл.
Ось уже добре видно їхні обличчя — широкі, темні, обсмалені сонцем, вітрами і вогнями степових багать. З-під гостроверхих повстяних ковпаків на плечі спадають тонкі косички цупкого чорного волосся. У одного з них, видно старшого, бо всі поштиво прислухалися до його слів, щоки і ніс подзьобані віспою, а гострий погляд так і нишпорить, так і стриже, ніби хоче зазирнути під щільне шатро кучерявих заростів. Добре було б позбутися його, обезголовити ворожий загін. Але він, мовби відчуваючи небезпеку, весь час тримається так, що його заступають собою інші.
Горицвіт натягнув тятиву — прицілився. Стріла цьвохнула, мов батіг, і вдарила найближчому гуннові в груди. Навіть не скрикнувши, той змахнув руками і впав з коня додолу.
— Є один! — радісно вигукнув Горицвіт і потягнувся до тула ще за одною стрілою. — Боги допомагають мені!
Та гунни теж були досвідченими воями. Помітивши, де сколихнулася гілочка верболозу, вони, не гаючись, випустили туди п’ять стріл, і ті холодно й тужно проспівали пісню смерті. Дві з них влучили в хороброго улицького воя — одна в руку, друга — в горло.
Мов підсічений колосок, упав Горицвіт навзнак у жовтаву гостролисту осоку і, хоча був ще живий, не міг зробити найменшого поруху. Тільки туманіючим поглядом дивився вгору, де крізь зелене листя пробивався клаптик голубого неба.
Потім кущі розступилися — і до нього під’їхало кілька вершників. Щось швидко-швидко заговорили між собою. Та він нічого не розумів. Лежав мовчки, безстрашно спостерігаючи за тим, як один із них видобув з піхов блискучу шаблю і, нахилившись з коня, вдарив йому прямо межи очі…
* * *
Тим часом Боривой вивів свій невеличкий загін із гирла яру, де залишився Горицвіт, у його середню частину. Зарості тут стали рідші, нижчі, бур’яни цупкіші, зате довкола височіли жовті прямовисні стіни, подзьобані дірками, у яких гніздилися бистрокрилі щурики, піднімалися в небо гострі шпилі, а з глибоких темних урвищ віяло похмурою прохолодою.
В одному місці русло яру розгалузилося на три майже однакові рукави. Втікачі завагалися. Куди повернути?
Боривой задумався. Справді, куди?
Повернеш наліво — опинишся ближче до землі уличів, куди дорога їм тепер заказана. Поїдеш прямо — невідомо, коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Кий», після закриття браузера.