Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

Час іти.

Артис слабко сказала: «Це лише я, тіло в душі, одна особа, ув'язнена в пластику, споглядаю на краплю води, що сковзає вологою завіскою. Мить, яку забудеш. Це, видається, кінцева точка. Мить, про яку ніколи не подумаєш, хіба лише у процесі розгортання. Може, саме тому це й не видається особливим. Це лише я. Я про це не думаю. Я просто живу в цьому і полишаю його позаду. Та не назавжди. Полишаю позаду, однак не тепер, у цьому певному місці, де все, що я колись казала, робила і думала, є поруч, осьде, щоб можна було його щільно зібрати, щоб воно не зникло, коли я розплющу очі другому життю».

Воно мало назву «харчоблок», і цим і було, компонент, модуль, чотири маломірні столи та ще одна постать, чоловік, одягнутий у те, що виявилося чернечою киреєю. Я їв і крадькома позирав. Він порізав їжу і вдумливо її жував. Коли він підвівся йти, під киреєю я побачив вицвілі блакитні джинси, а нижче — теніски. Їжа була їстівна, але описати її не завжди вдавалося.

Я потрапив до своєї кімнати, притуливши диск на своєму браслеті до магнітного затискача, вбудованого в середню дверну панель. Кімната була маленька та невиразна. Вона була родовим поняттям до точки буття речі зі стінами. Стеля була низька, ліжко — ліжкоподібне, стілець як стілець. Вікон не було.

За двадцять чотири години, на підставі клінічного підрахунку, Артис мала померти, а це означатиме, що я прямуватиму додому, поки Росс на деякий час залишиться, щоб безпосередньо визначити, чи низка кріонічних дій відбувається за графіком.

Та я вже почував себе у пастці. Відвідувачам не дозволяли залишати будівлю і навіть не маючи куди йти тут, серед того докембрійського каміння, я відчував наслідки цього обмеження. Кімната не була обладнана цифровими з'єднаннями, і мій смартфон дав дуба. Я робив вправи на розтягування, щоб розігнати кров. Я качав прес і робив присідання-стрибки. Я намагався згадати сон попередньої ночі.

Кімната змусила мене почуватися так, ніби поглинений в основну сутність цього місця. Я сидів у кріслі, заплющивши очі. Я бачив, як сиджу тут. Я бачив сам комплекс звідкись у стратосфері, суцільна зварювальна маса і різноманітні двосхильні покрівлі, висонцені стіни.

Я бачив краплі води, які спостерігала Артис, що одна за одною стікали внутрішньою частиною душової завіски.

Я бачив невиразно оголену Артис, обличчям до бризок води, образ її заплющених очей за умови того, що мої очі теж заплющені.

Я хотів вибратися з крісла, вийти з кімнати, попрощатися з нею і поїхати. Я лише вмовив себе встати, а потім відчинити двері. Але тільки пішов блукати коридорами.

— 4 —

Я блукав коридорами. Двері тут пофарбовані в різні варіації неяскраво-синього, і я намагався назвати відтінки. Море, небо, метелик, індиго. Усі вони були хибні, і я почав почуватися ще дурнішим щокроку, який робив, та кожні двері, які ретельно досліджував. Я хотів побачити, як відчиняються двері, і з'являється постать. Я хотів знати, де я був, і що відбувається довкола мене. Повз мене жваво пройшла жінка, і я опирався імпульсу назвати її, як колір, чи дослідити її за ознаками чогось, якоїсь підказки.

Потім мене вразила думка. Проста думка. За дверима нічого не було. Я блукав і думав. На певних поверхах були місця, де розміщено офіси. Деінде зали були голий дизайн, двері — просто один елемент у всеосяжній схемі, яку Росс описав у загальних рисах. Я зачудувався, чи це було таке візіонерське мистецтво[4], що включало кольори, форми та місцеві матеріали, мистецтво, покликане супроводжувати й оточувати твердо вбудовану ініціативу, ядро праці науковців, консультантів, техніків і медперсоналу.

Думка мені сподобалася. Вона пасувала обставинам, відповідала стандартам неправдоподібності або зухвалій тупій вдачі, що може відзначити найпереконливіше мистецтво. Усе, що треба робити,— це лише постукати у двері. Вибери колір, вибери двері та постукай. Якщо ніхто не відчиняє, стукай у сусідні й наступні. Але я був застережливий, щоб не зрадити довіру батька, який мене сюди привіз. Потім тут були приховані камери. Там мало би бути спостереження за цими залами, із порожніми обличчями, що вдивляються у монітори в заглушених кімнатах.

До мене наближалися три людини, одна з них — хлопець у моторизованому інвалідному візку, який скидався на унітаз. Йому було дев'ять чи десять, і він увесь цей час за мною спостерігав. Верхня частина його тіла була сильно схилена набік, а очі сторожкі, і мені схотілося зупинитися і з ним поговорити. Дорослі дали зрозуміти, що це неможливо. Вони йшли обабіч візка і дивилися прямо перед собою, у дозволений простір, облишивши мене в моїй паузі, у моїх гарних намірах.

Згодом я повернув за ріг і пішов коридором зі стінами, пофарбованими натуральною умброю, густим рідким пігментом, призначеним нагадувати бруд, подумав я. Двері були відповідно підібрані, усі однакові. А ще в стіні було заглиблення, і там стояла фігура, руки, ноги, голова, тулуб, річ, зафіксована на місці. Я побачив, що це манекен, голий, безволосий, без рис обличчя, червонувато-брунатний, а може й рудуватий чи просто іржавий. Він мав груди, воно мало груди, і я зупинився, щоб дослідити фігуру, формовано-пластикову версію людського тіла, шарнірну модель жінки. Я уявив, як кладу руку на груди. У цьому, видавалося, була потреба, особливо якщо потребував я. Голова була майже овальна, руки розташовані у спосіб, що я намагався розшифрувати — самозахист, відсмикування, одна нога відставлена назад. Фігура наче прикипіла до підлоги, необгороджена захисним склом. Рука на грудях, рука ковзає вгору стегном. Це те, що я зробив би колись. Тут і зараз, камери на місці, монітори, механізм сигналізації на самому тілі — щодо цього я певен. Я відступив і дивився. Нерухомість фігури, порожнє обличчя, порожній коридор, постать у ночі, бовван застрашено відсторонюється. Я відійшов ще далі й усе дивився.

Нарешті я вирішив, що маю вияснити, чи є там щось за тими дверима. Я знехтував можливими наслідками. Я пішов залом далі, обрав двері і постукав. Я почекав, підійшов до наступних дверей і постукав. Чекав, ішов до наступних дверей і стукав. Я зробив так шість разів і сказав собі «ще одні», та цього разу двері відчинилися, і там стояв чоловік у костюмі, краватці та тюрбані. Я подивився на нього, розмірковуючи, що можна сказати.

— Я, певно, не в ті двері,— сказав я.

Він