Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

А одного літа він дістав валторну, яку не чіпав ще з часів початкової школи, і почав завзято грати на ній протягом декількох тижнів. Із-за зачинених дверей кімнати годинами звучало сичання, дудіння, перекручування версії першого концерту Моцарта. Він грав то запинаючись, то без упину, аж поки Ред не починав тихенько собі під ніс проклинати все на світі. Еббі лише гладила руку чоловіка, намагаючись заспокоїти: «О, усе могло бути набагато гірше. Могли бути „Дупло-серфери“» (улюблений гурт Дженні на той час).

— Мені здається, що це чудово, коли у дитини є захоплення, — продовжувала Еббі, і коли Денні робив паузу, щоб підібрати правильну ноту, вона мугикала у такт музики, підтримуючи його у такий спосіб.

Уся сім’я встигла вивчити концерт напам’ять, оскільки коли Денні не грав, він обов’язково вмикав оригінал і слухав його впродовж кількох годин. Однак щойно він вивчив першу частину твору, відразу ж втратив до нього інтерес. Згодом він розповідав усім, що валторна — це дуже нудно.

Слово «нудно» стало його улюбленим: нудний табір для футболістів (до речі, він кинув це заняття через три дні після того, як почав), потім теніс і команда з плавання.

— Можливо, нам не треба втручатися, — казав Ред, — і не радіти надміру щоразу, коли він виявляє інтерес до чого-небудь.

— Ми його батьки! А батьки повинні радіти, — завжди відповідала Еббі.

Денні намагався пильно охороняти особисте життя — інколи поводився так, наче йому є що приховувати. При цьому сам він був завзятим пронозою, від якого нічого не можна було приховати. Він читав особистий щоденник сестри і приватні робочі файли матері. На столі він тримав підозріло ідеальний порядок, а всередині шухляд творився безлад.

У підлітковому віці у Денні почалися проблеми з алкоголем, прогули школи, куріння марихуани, а може, і ще чогось, — на жаль, батьки про це не знали.

Майже щодня біля їхнього будинку зупинялися старі побиті автомобілі з сумнівними хлопцями за кермом. Вони сигналили під будинком і кричали: «Гей, чуваче, виходь, поїхали!». Двічі Денні потрапляв у неприємності з поліцією — через керування авто у нетверезому стані без посвідчення водія або з підробленим посвідченням особи. Стиль його одягу був зовсім не підлітковий: старі плащі з блошиного ринку, брудні мішкуваті твідові штани, склеєні скотчем кросівки. Волосся завжди було масним, а ще його постійно супроводжував затхлий запах від ношеного одягу. Він нагадував безхатька. «У цьому була іронія, — казала Еббі Реду, — такий вигляд мав кровний член сім’ї Вітшенків, що пишалася своєю клановістю, однорідністю й особливістю».

Пізніше обидва сини почали працювати неповний день у родинному підряді Вітшенків — будівельній фірмі. У Денні справи йшли непогано, але були проблеми з клієнтами. Жінці, яка кокетливо сказала: «Мені здається, що я перестану вам подобатися, коли скажу, що знову передумала стосовно кольору фарби», він відповів: «Із чого ви взяли, що взагалі мені подобалися?»

Натомість Стім завжди був уважним до клієнтів, повністю віддавався роботі, часто працював допізна, цікавився новим і виявляв інтерес до наступного проекту.

— Щось пов’язане з деревом, — благав він. Йому подобалося працювати з деревом.

Денні виробив власну манеру спілкування — зверхню та глузливу. Коли Стім просив спортивні журнали, Денні відповідав: «Звичайно, приятелю, тримай» або «Як скажеш, Ебіґейле». Під час вечері на честь дітей-сиріт, на яку приходили самотні та просто нещасливі люди, спочатку чемна поведінка Денні переходила в образливу.

— Будь ласка, я наполягаю, — сказав він чемно місіс Меллон, — візьміть мій стілець, він краще витримає вашу вагу.

Місіс Меллон, розлучена стильна жінка, яка надзвичайно пишалася своєю вродженою худобою, скрикнула:

— Перепрошую, що ви сказали?

Він тут же відповів:

— Ваш стілець дуже хиткий.

І батьки не могли нічого вдіяти, щоб не привернути уваги до цієї ситуації.

Або ситуація з Б. Дж. Отрі, фарбованою блондинкою, сміх якої нагадував різке каркання і змушував усіх здригатися. Денні всю великодню неділю робив компліменти її сміху, що «звучить, неначе дзвіночок».

Нарешті Отрі випалила: «Відвали, пацан».

Ред відразу ж витягнув Денні у коридор, щоб дати йому прочухана.

— У нашому будинку не звикли ображати гостей. Ти повинен вибачитися перед пані Отрі, вперед!

— Упс, я й не знав, що вона така вразлива квіточка, — відкараскався Денні.

— Усі люди такі, якщо зачепити їх за живе, сину.

— Серйозно? — хмикнув Денні. — Але не я.

Після кількох подібних ситуацій батьки, точніше Еббі, вирішили звернутися до психолога. Але Денні відмовився.

Тому одного разу Еббі попросила Денні допомогти їй відвезти собаку до ветеринара (звичайно, одній із цим не впоратися), і після того як вони силою запхали тварину на заднє сидіння авто, Денні сів у машину попереду, схрестивши руки на животі.

Собака Кларенс скавучав на задньому сидінні і шкрябав оббивку. Потім скавчання переросло у виття. Проте коли Еббі проїхала повз ветеринарну клініку, він заспокоївся. Еббі під’їхала до охайної будівлі, зупинилася, заглушила мотор, швидко обійшла машину, відчинила біля Денні дверцята і наказала: «Виходь».

Спочатку Денні і не поворухнувся, проте зрештою вирішив підкоритися волі матері і дуже повільно, підкреслюючи своє небажання, вийшов із машини. Вони піднялися на перші дві сходинки, і Еббі впевнено натиснула на дзвінок, розміщений поряд із вивіскою «Річард Генкок, доктор медицини».

— Я приїду по тебе через 50 хвилин, — сказала вона синові.

Денні в’яло подивився на матір, а коли двері відчинилися, зайшов у будівлю. Еббі повернулася у машину і мовчки поїхала додому.

Ред не міг повірити у правдивість цієї історії і постійно перепитував:

— І що, він справді зайшов усередину? Ти впевнена?

— Звичайно, Реде, — але материнські очі враз наповнилися слізьми. — Мені так його шкода, у нього, мабуть, важкий період, якщо він все-таки пішов до лікаря.

Протягом двох-трьох місяців Денні щотижня відвідував психолога. Генкі, як він його називав: «На жаль, у мене немає часу прибрати у підвалі. Сьогодні ж день Генкі».

Звичайно, Денні ніколи не розповідав, про що вони спілкувалися з лікарем. Та і сам лікар не розголошував таємницю пацієнта, як не намагалася його розпитати Еббі. Вона навіть пропонувала сімейну конференцію, але лікар відмовився.

Це був 1990 рік, а у 1991-му Денні втік із дому.

Дівчину звали Емі Лін, вона була страшенно худою і носила коротку стрижку — костюмоване дівчисько-гот з американсько-китайської сім’ї ортопедів. І вона була на шостому тижні вагітності.

Але Вітшенки нічого про це не знали. Вони ніколи не чули про Емі Лін. Уперше вони дізналися про неї, коли її батько зателефонував і запитав, чи не знають вони, де може бути Емі.

— Хто? — здивовано запитала Еббі. Спочатку вона подумала, що чоловік помилився номером.

— Емі Лін, моя дочка. Вона втекла з вашим сином, і, якщо вірити залишеній записці, вони збираються одружитися.

— Вибачте, що вони збираються зробити? — перепитала Еббі. — Йому всього 16 років!

— Стільки ж, скільки і моїй дочці, —