Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"

Подорослішали.

— І сьогодні, в цей урочистий день...

Це вже говорить сільський голова. Ні, місцевий бізнесмен. Треба слухати, подумала я, і раптом відчула, що світ поплив. Це тривало з десяток секунд, не більше.

— Що з вами, Світлано Ігорівно? — почула я шепіт Люди Лісняк, яка стояла найближче.

— Нічого, нічого, — сказала я.

Уже дорогою до класу я подумала про це дивне запаморочення. Може, я завагітніла у сорок шість років?

2 вересня

Сьогодні знову був вихід до озера та лісу — тепер вже зі всіма нашими вчителями, «колективний», до якого додалися сільський голова і завідуюча лікарською амбулаторією. Те ж саме — випивка, бесіди, пісні, вогнище. Петро мав теж іти, але вже до надвечір’я десь назюзявся. Ходив за хлібом в магазин, до того ж — неділя. На диво легко згодився лягти спати, правда, при цьому щось бурмотів про інтелігенцію, з якою він, авжеж, не гідний бути разом, це ж тільки його високоосвічена жінка може з ними сидіти, куди там йому, трактористу, ні, навіть не трактористу, безробітному сільському... Я слухала його варнякання і одночасно роздягала, потім скидала чоботи.

Дивна річ — мені було зовсім не прикро. Наче то не я все те робила.

— Спи, — сказала я. — Чи тобі пісню заспівати?

— Я-яку пісню? — не зрозумів Петро.

— Колискову.

— Моя жінка наді мною сміється...

Мені справді хотілося чомусь підійти, сісти біля цього непутящого чоловіка і почати співати пісню. Так, саме колискову. Як я співала колись своїм дітям. Тихим голосом, а може, й гладити при цьому по голові.

Дивне бажання.

Сама собі дивна, я вийшла надвір. Там зустрілася з переляканими очима Іринки.

— Тато...

— Тато вже спить.

— А ти... Куди...

Вона аж ступила крок назад — така, певне, була здивована з мого вигляду — зовсім не засмученого, як звично.

— Мамо... У тебе очі сміються.

Я пригорнула моє маленьке створіння до себе. Живе, лагідне, тепле створіння. Та я сьогодні на диво розчулена!

— Я більше ніколи не плакатиму і не сумуватиму, — пообіцяла я.

— Ой, мамо... Справді?

— Авжеж.

— Ти в мене дуже сильна мама, — серйозно сказала Іринка. — Гарна, розумна і сильна.

— А ти підлиза, — сказала я. — Мала підлизка.

— Ні-ні — я щиро... Ти... до озера підеш?

— Піду. Якщо ти даси слово, що не вийдеш на шосе.

Іринка дала таке слово. А ввечері біля озера трапився ще дивніший випадок.

Я знову в якийсь момент не витримала і пішла до лісу. Наче щось мене туди кликало. Ніби я чула (чула?) чийсь голос. Він звучав і в той же час не звучав. Наче він сидів у мені, але я знала, що прийшов він із лісу. Дивне відчуття. Мабуть, я забагато випила вина.

Але до лісу я таки пішла. Було зовсім не страшно.

Чи писати, що було далі?

Не розумію, як це сталося. В якийсь момент я відчула дивну легкість у тілі. Щось невидиме підняло мене в повітря. І я опинилася на старій розлогій сосні. Я сиділа між двома її стовбурами, знетямлена і вже справді дуже налякана. Що ж це було? Мене мовби підхопив якийсь вихор. Ні, вихору не було. Я просто піднялася над землею. Ага, перед тим з-під моїх ніг, чи з гілки дерева випурхнула якась пташка. І я...

Я подумала, на якусь мить подумала, в мене промайнула думка, що птахам добре, вони можуть літати. І тоді...

Господи, що ж це таке? Містика? Здійснення мого підсвідомого бажання? Як же тепер злізти назад? Покликати на допомогу? Навряд чи почують там, біля вогнища, а якщо й почують, то що подумають про мене? Як я поясню, чому опинилася на дереві, на якому до місця його роздвоєння нема й гілляк чи навіть сучків.

Сосна ця росла край галявини. Можна було спробувати зістрибнути на землю, але я побоялася, що зламаю собі ногу чи руку, або те й інше. Я підібрала плаття і стала злазити по стовбуру. Чіплялася пальцями за кору, ногами намагалася охопити стовбур.

Мені стало гаряче, я геть змокріла.

«Господи, що ж це таке? — повторювала я. — Що зі мною сталося?»

Зрештою я таки полетіла вниз. Але до землі було вже метр чи два. До того ж внизу росла трава. Удар вийшов не надто болючим. Я перекинулася на спину. Здається, не зламала нічого. Раптом відчула, що мені зовсім не хочеться вставати.

«Нехай я стану травинкою», — подумала я.

Думка прийшла наче збоку. Травинкою? Рости на цій галявині? Що за химери? А те, що сталося зі мною...

І все ж треба було підводитися. Підводитися і йти до озера, обтруситися, почиститися, помитися. Плаття і легенька світла курточка, накинута поверх нього, мабуть, вимащені.

Так я подумала і підвелася. І страшенно здивувалася — у мене нічого не боліло. Так, наче я й не падала. Може, це був якийсь миттєвий сон — мій політ на сосну і це падіння?

Наближаючись до озера, я почула пісню, яку почали знову виводити мої колеги.

8 вересня

Цілий тиждень минув одноманітно. До обіду — уроки в школі, після обіду — годування свиней, курей, звісно, копання картоплі. Поспішали, бо пішли чутки, що після неділі задощить і похолодає. У четвер влаштували толоку у свекрухи, сьогодні, в суботу — у нас. За що мене завше відзначала Петрова мати, це те, що я не цуралася будь-якої роботи. Якось, давно вже, вона призналася мені, що спочатку була проти, аби син приводив у дім «цю шкільну панянку». Я, виявляється, підкорила її своєю працелюбністю, невтомністю.

«Я мала б подумати — своїми працелюбністю і невтомністю. — Чи все-таки своєю? Нещасна філологиня».

А втім, я філологиня російська. Колись боялася, що на українську не поступлю. Тепер викладаю світову літературу.

Так я думала, копаючи картоплю. Про все на світі.

У нас, на Поліссі, досі садять картоплю в копці. Кладуть на землю дві