Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

оббиті оксамитом; під стелею гойдалася срібна лампа, з мистецькою майстерністю, як одразу здогадалася Люсі, викувана гномами; а над дверима сяяло золотом зображення Лева. Люсі у захваті переводила погляд з однієї речі на іншу, коли праворуч від неї прочинилися малопомітні двері й на порозі з’явився Каспіан.

– Ця каюта твоя, Люсі, – мовив він, – я тільки заберу деякі речі. – Він заходився копирсатися у шафі. – Як перевдягнешся, викинь мокре за двері, я віддам усе сушитися на камбуз.

У цій каюті Люсі почувалася так, ніби пробула тут щонайменше з місяць. Хитавиця її не турбувала, адже вона звикла до неї ще за її бутність королевою, коли чимало часу проводила в морських мандрах. Щоправда, порівняно з її власною кімнатою, каюта видавалася зовсім крихітною. Зате стіни зі світлого дерева були розписані орнаментами з усіх можливих пташок і звірів і малинових драконів, що причаїлися поміж пагонів виноградної лози. До того ж усе навколо видраїли так, що не було видно ані пилинки. Капітанський одяг виявився завеликим, та це її не бентежило. А от із черевичками була справжня біда: що б вона не приміряла – туфлі, сандалі чи корабельні боти, її нога одразу ж тонула в них. Тому Люсі махнула на все рукою і вирішила далі ходити босоніж. Перевдягнувшись, вона визирнула у віконце, вдивилася у швидкоплинну воду і вдихнула морського повітря на повні груди. Щось їй підказувало, що попереду на них чекають дивовижні пригоди.

Розділ 2

На борту «Зоряного мандрівника»

– А ось і ти, Люсі! – зрадів Каспіан. – Ми саме чекали на тебе. Знайомся, це наш капітан, лорд Дриніан!

Темноволосий чоловік, що стояв поруч із ним, опустився на одне коліно й галантно поцілував їй ручку. Окрім них, на палубі стояли ще Рипічип і Едмунд.

– А де ж Юстас? – поцікавилась Люсі.

– Валяється в ліжку, – махнув рукою Едмунд. – Ну, і нехай! Краще вже його взагалі не займати: що більше з ним панькаєшся, то гірше він себе поводить.

– Що ж, – знизав плечима Каспіан, – а нам тим часом не завадило б дещо обговорити…

– Ще б пак! – підхопив Едмунд. – По-перше, щодо часу. За нашим пройшов рік із тих пір, як ми покинули Нарнію напередодні вашої коронації. А за вашим?

– Рівно три, – обізвався Каспіан.

– Як у вас справи? Усе гаразд? – не втримався Едмунд.

– Хіба ж я полишив свої володіння та вийшов у море, якби щось було негаразд? – зауважив король. – Усе до ладу. Фавни, розумні звірі, гноми і заморці давно перестали сваритися між собою, а велетням, що мешкають на кордонах, ми завдали такого прочухана минулого літа, що вони тепер платять нам данину. До того ж під час моїх мандрівок заморцями править не хто інший, як ваш давній знайомий гном Тиквік. Ви, звичайно, пам’ятаєте його?

– Ще б пак, – усміхнулася Люсі. – Любий вірний Тиквік! Про кращого регента годі й мріяти!

– Він відданий короні, мов борсук, і хоробрий, як… як сам миш! – додав Дриніан. (Він хотів був сказати «хоробрий як лев», але вчасно помітив пильний погляд Рипічипа.)

– То куди ж іде наш корабель? – спитав Едмунд.

– О, це досить довга розповідь, – відповів Каспіан. – Ти, напевно, пам’ятаєш, що, коли я був ще зовсім хлопчиком, мій підступний дядько Міраз відправив сімох друзів мого батька досліджувати далекі східні моря за Самотні острови, побоюючись, що ці шляхетні люди свого часу встануть на мій бік…

– І жоден із них додому так і не повернувся… – продовжила Люсі.

– Авжеж. Так от, у день своєї коронації я поклявся перед очі Аслана, що, коли в Нарнії запанують мир та спокій, я буду плисти на схід, на схід і на схід рівно рік і один день. Якщо вони живі – я знайду їх і поверну додому, а якщо вони пали від руки ворогів – помщуся за їхню загибель. Ось їхні імена: лорд Ревільян, лорд Берн, лорд Аргоз, лорд Мавраморн, лорд Октезіан, лорд Рестимар і лорд… як його… ех, увесь час забуваю…

– Лорд Руп, ваша величносте, – підказав Дриніан.

– Так, звісно ж, лорд Руп! – закивав Каспіан. – Через них ми і заклали корабель. Хоча Рипічип плекає навіть вищу мету.

Усі перевели погляд на Рипічипа.

– Таку ж високу, як і мій бойовий дух, – сказав він. – Хоча це як подивитися: може, вона і мала, як і я сам. Якщо ми вже йдемо на схід, чому б нам не побувати там, де схід саме й починається, на самому краю світу? І подивитися, що там? Насмілюся припустити, що десь там і лежить Асланова країна. Адже Великий Лев завжди приходить зі сходу, з-поза моря.

– Смілива думка! – оцінив Едмунд.

– Але ж, – звернулася до миша Люсі, – що навело тебе на думку, що Асланова країна – то така сама звичайна країна, як і всі інші… Я маю на увазі, країна, куди можна отак доплисти?

– Не знаю, пані, не знаю, – знизав мишачими плечима Рипічип. – Та ось яка штука: коли мене ще колисали у колисці, одна дріада – лісова чарівниця – співала мені таку колискову:

Де зливаються небо та води,

А солона вода, наче мед,

Ти дістанешся крайнього сходу,

Там не знайдеш ти інших прикмет.

А як духу забракне – та край,

То цю пісню мою пригадай!

– Про що саме йдеться, я не розумію, – додав миш, – та чари тієї колискової я проніс крізь усе життя.

– Де саме ми є, Каспіане? – помовчавши, спитала Люсі.

– Капітану це відомо краще за мене, – скромно відповів Каспіан. Дриніан дістав пошарпану морську карту і розгорнув її на столі.

– Ми ось тут, – він тицьнув вказівним пальцем кудись у карту. – Точніше, тут ми були опівдні. Від самого Кейр-Паравеля нам дмухав ходовий вітер, потім ми дрейфували біля берегів Гальми, де й стали на якір. Губернатор Гальми влаштував на честь його величності грандіозний турнір, під час якого його величність вибив із кульбаки чимало гідних лицарів…

– Та й сам не раз летів шкереберть, – вставив Каспіан. – Досі синці не посходили.

– …чимало достойних лицарів, – усміхаючись, продовжував лорд Дриніан. – Губернаторові на радість ми навіть мало не посватали його дочку за його величність короля Каспіана, та з цього геть нічого не вийшло.

– Бо вона була ряба та косоока, – пояснив Каспіан.

– Ото бідолашна! – засмутилася Люсі.

– Тож коли ми вийшли з Гальми, – вів далі Дриніан, – то на два дні потрапили в мертвий штиль, так що навіть довелося трохи повеслувати. Тому шлях із Гальми до Скипідару зайняв аж чотири дні. Однак тамтешній король звелів просигналити