Читати книгу - "Шоколад"

Він і сам трохи схожий на кота: його холодні світлі очі не знають жодної хвилини спокою, метушливо усе щось розглядають, вивчають, утім, погляд відсторонений.

– Зроблю все, що в моїх силах. – Тепер, коли з’ясувалося, що ми не поповнимо ряди його пастви, священик більше не приховує своїх справжніх відчуттів. Однак, прислухавшись до голосу сумління, він змушений запропонувати нам більше, ніж хотів би дати. – У вас є якісь прохання до мене?

– Узагалі-то, ми не відмовилися б від помічників, – кажу я й, бачачи, що він починає відповідати, швидко додаю: – Мова, зрозуміло, не про вас. Але, може, ви знаєте когось, хто хотів би трохи заробити? Наприклад, тинькаря, кого-небудь, хто міг би допомогти з ремонтом? – Це, звісно, більш безпечна тема для розмови.

– Ні, я таких не знаю. – Він тримається насторожено, я вперше зустрічаю настільки стриману людину. – Але розпитаю.

Може, й розпитає. Як і годиться, виконає свій борг перед новенькими. Тільки я певна, він нікого не знайде. Такі люди, як він, не роблять ласку лише з милосердя. Священик підозріливо косує на хліб із сіллю біля порога.

– Це на щастя, – з посмішкою пояснюю я. Його обличчя кам’яніє. Він боком обходить наш скромний дарунок домашнім богам, начебто це – якась скверна.

– Maman? – У дверях з’являється голівка Анук зі скуйовдженим волоссям. – Пантуфль хоче пограти на вулиці. Можна?

Я кивнула.

– Тільки із саду нікуди, – велю своїй дівчинці я, витираючи бруд з її перенісся. – Ну й вигляд у тебе. Справжня паливода. – Її погляд звертається до священика, я завчасно помічаю в її очах смішинки. – Анук, це месьє Рейно. Привітайся.

– Добридень! – кричить Анук, вже біжучи до виходу. – До побачення! – Неясною плямою змигнули жовтий светр із червоним комбінезоном, і вона ховається за дверима, сковзаючи по масній кахельній плитці. Мені привиділось, уже не вперше, що слідком за нею зник і Пантуфль – безформний темний силует на тлі ще темнішого одвірку.

– Їй лише шість років, – пояснюю я.

Рейно видушує кислу посмішку. Очевидно, коротка зустріч із моєю дочкою тільки зміцнила його підозри щодо мене.

3

13 лютого. Четвер

Дякувати Господу, на сьогодні я вільний. Як же стомлюють мене всі ці візити. Йдеться, звичайно, не про тебе, mon père.[4] Мій щотижневий візит до тебе – це щастя, можна сказати, моя єдина відрада. Сподіваюся, квіти тобі сподобаються. Вони не дуже гарні, але пахнуть чудово. Я поставлю їх тут, біля твого крісла, щоб ти міг милуватися ними. Звідси відкривається чудовий вид на поля, на Тан, вдалині блищить стрічка Гаронни. І здається, начебто ми зовсім самі. О ні, я не скаржуся. Зовсім ні. Просто одній людині важко нести такий тягар. Усі їхні дрібні турботи, образи, дурість, тисячі банальних проблем… У вівторок у нас був карнавал. Вони танцювали й кричали, як справжнісінькі дикуни наших днів. Клод, молодший син Луї Перрена, вистрілив у мене з водяного пістолета. І як відреагував його батько? Сказав, що син маленький і йому хочеться трохи погратись. Я ж, mon père, усіма помислами прагну наставити їх на шлях істинний, збавити від гріха. Але вони затинаються на кожному кроці, немов малі діти, з примхи відкидають здоровішу їжу, а їдять те, від чого їх нудить. Я знаю, ти розумієш мене. Ти сам протягом п’ятдесяти років безмовно й гідно ніс на своїх плечах цю ношу. І завоював їхню любов. Невже все так сильно змінилося? Тут мене бояться, поважають… але чи люблять? Ні. Обличчя у всіх похмурі, незадоволені. Учора йшли зі служби повні каяття, а в рисах кожного читалося винувате полегшення. Верталися до своїх таємних пристрастей і пороків. Як же вони не розуміють? Господь усе бачить. Я все бачу. Поля-Марі Муската, який б’є дружину. Благопристойно сповідається щотижня, а потім прочитає на кару десять молитов – і знову за своє. Дружина його – злодійка. Минулого тижня пішла на ринок і вкрала з прилавка дешеву цяцьку. Ґійом Дюплесі постійно запитує, чи мають тварини душу, і, чуючи від мене негативну відповідь, починає плакати. Шарлотта Едуар підозрює, що в її чоловіка є коханка. Я знаю, що в нього їх аж три, але мушу зберігати таємницю сповіді. Які ж вони всі діти! Своїми питаннями й манерами вони допроваджують мене до божевілля. Але я не маю права виявляти слабкість. Вівці – аж ніяк не покірні сумирні істоти, якими зображають їх в ідилічних пасторалях. Це підтвердить будь-який селянин. Вони хитрі, часом жорстокі й патологічно дурні. І у невимогливого пастиря найчастіше починають демонструвати непокору й зухвалість. Тому я незмінно суворий з ними. І тільки раз на тиждень дозволяю собі трохи розслабитися. Твої губи щільно стиснуті, mon père, як на сповіді. Але серце в тебе добре і ти завжди готовий вислухати мене. На одну годину я можу скинути свій тягар. І визнати свою недосконалість.

У нас з’явилася нова парафіянка. Якась Віана Роше, – гадаю, удова, – з маленькою дочкою. Пам’ятаєш пекарню старого Блеро? Він помер чотири роки тому, і з тих пір його будинок стояв пусткою. І вона орендувала цю пекарню й сподівається відкрити її до кінця тижня. Гадаю, її заклад проіснує недовго. У нас уже є пекарня Пуату, на іншому боці площі. І до того ж вона тут не приживеться. Хоч вона й приємна жінка, але з нами в неї немає нічого спільного. Не мине й двох місяців, як вона втече знову до великого міста. Саме там їй місце. Кумедно, але я так і не з’ясував, звідки вона родом. Очевидно, парижанка, а може, з-за кордону приїхала. Говорить без акценту, мабуть, навіть занадто чисто для француженки. Голосні вимовляє уривчасто, як жителі півночі, але в очах є щось від італійців або португальців, а шкіра… Утім, я її майже не бачив. Учора цілий день і сьогодні вона наводила лад у пекарні. Її вітрина прикрита шматком жовтогарячого пластику. Час від часу вона сама або її маленька дочка-дикунка вибігають на вулицю, щоб спорожнити в канаву цебро помиїв або перекинутися парою приязних слів з ким-небудь із робітників. Мене вражає її вміння домовлятися з людьми. Я запропонував їй свої послуги як посередника, але сумнівався, що знайду бажаючих допомогти. Аж раптом рано-вранці бачу, як Клермон несе їй лісоматеріали, слідком іде Порсо зі своєю драбиною. Пуату позичив їй якісь меблі. Я бачив, як він тягнув через площу крісло і увесь час озирався кругом, наче боявся, що його помітять.