read-books.club » Сучасна проза » В пошуках Аляски 📚 - Українською

Читати книгу - "В пошуках Аляски"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "В пошуках Аляски" автора Джон Грін. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 62
Перейти на сторінку:
шафку на взуття.— Шкіра трохи порепалася, але хто б нарікав. Збіса класна канапа.

На канапі не просто було кілька тріщин: на тридцять відсотків це був ніжно-блакитний шкірозамінник, а на сімдесят — поролон, та мені вона теж здавалася збіса класною.

— Гаразд,— сказав Чип.— Майже все.

Він підійшов до свого столу і вийняв з шухляди сріблястий скотч.

— Потрібна тільки твоя валіза.

Я підвівся, витягнув її з-під ліжка, а Чип поклав її поміж канапою і «Соні-плейстейшн» і почав одривати тонкі смужки скотчу. Він наклеїв їх на валізу так, що вийшов напис «СТОЛИК».

— Ось,— мовив він. Сів і поклав ноги на... е-е-е... «СТОЛИК».— Готово.

Я сів поруч, Чип подивився на мене і раптом сказав:

— Слухай. Я не представлятиму тебе товариству «Калвер-Кріку».

— Е-е-е... о’кей,— вичавив я, хоч слова і застрявали в горлі. Я ж тягнув його канапу під палючим сонцем, а тепер я йому не подобаюся?

— Загалом, тут два угруповання,— почав пояснювати він дедалі палкіше.— Є звичайні учні, які живуть тут постійно, як я оце, і є «п’ятиденки»: вони вчаться тут, але всі вони — діти багатіїв з Бірмінгема, тут живуть п’ять днів на тиждень, а на вихідні їдуть у свої прохолодні кондиційовані особняки. Це круті діти. Мені вони не подобаються, я їм теж не подобаюся, тож якщо ти гадаєш, що як у старій своїй школі був збіса популярним чуваком, то й тут будеш збіса популярним чуваком, то нехай краще тебе зі мною не бачать. Ти ж ходив до звичайної школи?

— Е-е-е...— відказав я. І неуважно заходився розколупувати канапу, застромивши пальці в мочалисту білину.

— У звичайну, бо якби ти вчився в приватній, кляті шорти з тебе не сповзали б,— він засміявся.

Я носив шорти низько, бо думав, що це круто. Нарешті я відказав:

— Так, я ходив до звичайної школи. І я не був збіса популярним чуваком, Чипе. Я був простим чуваком.

— Ха! Це добре. І мене не називай Чипом. Називай мене Полковником.

Я притлумив сміх.

— Полковником?

— Ага. Полковником. А тебе ми назвемо... гм-м-м... Пампушечком.

— Га?

— Пампушечком,— повторив Полковник.— Бо ти худий. Це називається «іронія», Пампушечку. Чув про таке? Ну, гайда, цигарок роздобудемо і як слід розпочнемо новий навчальний рік.

Він вийшов з кімнати, знову певен, що я піду за ним, і на цей раз я так і вчинив. На щастя, сонце схилялося до обрію. Минувши п’ять дверей, ми дісталися кімнати №48. До дверей скотчем була прикріплена біла дошка для записів. На ній синім маркером було написано: «Аляска живе сама!»

Полковник пояснив мені: 1) це Алясчина кімната; 2) Аляска лишилася в кімнаті сама, бо дівчину, яка повинна була з нею жити, наприкінці минулого року витурили; 3) у Аляски є цигарки, хоча Полковник і не подумав запитати, чи 4) курю я, а 5) я не курив.

Він стукнув у двері один раз, але гучно. Крізь двері крикнули:

— Господи, та заходь, коротунчику, бо я зараз тобі таке розповім!

Ми увійшли. Я обернувся, щоб зачинити по собі двері, але Полковник похитав головою і мовив:

— Якщо прийшов у дівочу кімнату по сьомій, маєш лишати двері відчиненими.

Однак я ці його слова насилу почув, бо переді мною стояла найкрутіша красуня за всю історію людства — в обрізаних джинсах і персиковій майці. Й вона говорила до Полковника — говорила голосно і швидко.

— Отож, перший день літа, я в старому доброму Вайн-Стейшні з хлопцем на ім’я Джастін: ми у нього вдома сидимо на канапі, дивимося телевізор, а я, між іншим, вже з Джейком зустрічаюся, тобто досі зустрічаюся, ото диво, а з Джастіном ми дружимо змалечку,— ну от, ми дивимося телевізор і на повному серйозі балакаємо про іспити абощо, і тут Джастін раптом обіймає мене, і я собі думаю: «Авжеж, ми давно дружимо, то все як має бути»,— ми й далі балакаємо, і раптом посеред моєї фрази про аналогії абощо він кидається на мене, мов яструб, і стискає мою цицьку. Бі-біп! Міцне таке бі-біп, секунди на дві-три. І я подумала: «О’кей, як же відірвати його клішню від цицьки, поки він своїми пазурами на ній слідів не залишив?» А потім подумала: «Боже, не дочекаюся, щоб розповісти про це Такумі й Полковнику».

Полковник зареготався. Я витріщився на дівчину — почасти я був приголомшений потужністю голосу цієї мініатюрної (зате, Боже, якої фігуристої) дівчини, а почасти — велетенськими стосами книжок у її кімнаті. Її бібліотека не просто заповнила всі полиці, попід стінами теж без ладу були навалені стоси книжок, що сягали мені до пояса. Бодай одна впаде, подумав я, і спрацює ефект доміно, і тоді масив літератури задавить нас усіх трьох.

— А це що за хлопець, якого не розсмішила моя дуже кумедна історія? — поцікавилася дівчина.

— А, так! Аляско, це Пампушечок. Пампушечок учить напам’ять усілякі передсмертні висловлювання. Пампушечку, це Аляска. Влітку її полапали за цицьку.

Вона підійшла до мене з простягнутою для потиску рукою — і в останню мить здерла з мене шорти.

— Це найбільші шорти у штаті Алабама!

— Я люблю широкі,— зніяковіло відказав я і знову підтягнув їх. У Флориді вони вважалися крутими.

— За недовгий строк наших стосунків, Пампушечку, я твої курячі ноги занадто часто бачу,— з незворушним обличчям мовив Полковник.— Слухай-но, Аляско, продай нам цигарок.

І Полковник якимось чином умовив мене заплатити п’ять доларів за пачку «Мальборо-лайтс», курити які я не збирався. Потім він запросив Аляску приєднатися до нас, але вона відмовилася.

— Мені треба знайти Такумі й теж розповісти йому про «бі-біп»...— Вона обернулася до мене і запитала: — Ти його бачив?

Я й гадки не мав, чи бачив я Такумі, я ж узагалі не знав, хто він такий. І я просто похитав головою.

— Гаразд, тоді побачимося на озері за кілька хвилин.

Полковник кивнув.

На березі озера, просто перед піщаним пляжем (Полковник сказав, що він намитий), ми сіли на дерев’яній гойдалці. Я силувано пожартував:

— Тільки за цицьку мене не хапай.

Полковник силувано посміявся і запитав:

— Цигарку хочеш?

Раніше я не курив цигарок, однак сказав «А»...

— А тут безпечно?

— Не зовсім,— зізнався Полковник, а потім закурив і передав цигарку мені. Я затягнувся. Закашлявся. Задихнувся. Хапнув ротом повітря. Знову закашлявся. Подумав, чи не виверне мене зараз. Схопився за сидіння

1 ... 3 4 5 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В пошуках Аляски», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В пошуках Аляски"