Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Частина перша

Давні слов’яни та їхні сусіди

Розділ I

Походження слов’ян

Глава 1

Найдавніші писемні свідчення про слов’ян

Початкові етапи життєдіяльності слов’ян як сформованого етносу проходили, очевидно, в глибинах Європейського континенту, на територіях, віддалених від центрів культурного життя. Тому давні історики, політики, географи, "які цікавилися варварським світом і багато про нього писали, залишили про слов’ян інформацію уривчасту, скупу і до того ж суперечливу. Впевнено можна спиратися лише на ті дані про слов’ян, які походять з раннього середньовіччя.

Для розуміння проблеми етногенезу слов’ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов’янського люду, відомі за його часів під іменем склавенів, антів і венетів, «походять з одного коріння» і в давнину називалися одним спільним іменем — «венети»[1].

Спробуємо відштовхнутися від цього важливого повідомлення і розглянути всі відомі нам дані про венетів (венедів).

Найраніша згадка цього етноніма на європейському континенті міститься у листах римського історика Помпонія Мели. Вона датується І ст. до н. е. й дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Ці автори зазначають, що римський проконсул у Галлії отримав у дар від германців двох «індів» (віндів?), торговців з балтійського узбережжя, яких буря загнала до берегів, населених германськими племенами. Ці дані розглядаються багатьма істориками-славістами, особливо польськими і чеськими (П. Шафарик, Г. Ловмянський), як свідчення проживання венедів-слов’ян на балтійському узбережжі вже в І ст. до н. е.[2]. Достовірності такого тлумачення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди», або «венети», був у Європі на той час досить поширеним. Він трапляється у Бретані, на Адріатиці тощо. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва «венеди» прийшла до індоєвропейських народів, у тому числі й слов’ян, від корінного населення Європи[3]. Отже, повторення етноніма «венеди» в різних місцях Європейського континенту є закономірним явищем. Питання лише в тому, яку з груп венедів можна пов’язувати з венетами Йордана, тобто вважати слов’янською?

Якщо повідомлення Мели можна розглядати, як таке, що опосередковано стосується слов’ян-венедів, то дані римського географа і природознавця Плінія Старшого з більшою впевненістю можна розглядати як пряму згадку про венедів-слов’ян. Описуючи народи Прибалтики, він говорить, що тут живуть сармати, венеди, скірри, гірри[4]. Дані Плінія базуються на матеріалах експедиції римського флоту в 5 р. н. е. до гирла р. Вісли. Вони подані римським істориком Філемоном. Г. Ловмянський та інші дослідники вважають, що етноніми «сармати», «венеди» тут слід читати разом як «сарматські венеди», а не окремо[5]. Тим самим Пліній Старший нібито хотів підкреслити негерманське походження венедського народу, його відмінність від інших (адріатичних чи бретанських) венедів.

Дані Плінія Старшого значною мірою доповнюються римським істориком другої половини І ст. н. е. Корнелієм Тацитом. Його повідомлення настільки для нас важливе, що заслуговує на повне відтворення.

У своїй великій праці «Германія», завершеній у 98 р., але відтворюючій реалії середини І ст. н. е., він пише:

«Тут кінець Свебії. Чи віднести певкинів, венетів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастарнами, мовою, способом життя, осілістю і домівками повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться все огиднішим і вони набувають рис сарматів.

Венети перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку рискають між певкінами і феннами. Все ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю: все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні»[6].

Отже, в цьому уривку подано єдиний в давній літературі і детальний опис не лише території венетів, але й кількох важливих елементів їхнього життя і побуту.

Венети, на відміну від сарматів, будують домівки, тобто є осілим народом — землеробами. Венети носять щити, вони хороші воїни — ведуть активні воєнні дії з певкінами і феннами, при цьому застосовують продуману тактику, оскільки у Тацита склалося враження, що в зоні воєнних дій вони пересуваються з великою швидкістю.

Тацит не визначає меж території розселення венетів, проте вказує, що вона розміщена на схід від германців. При описі діяльності венетів уточнює, що вони пересуваються на просторах між феннами і певкінами, грабуючи і тих, і інших. Певкіни, як припускають дослідники, жили в гирлі Дунаю і, можливо, десь над Дністром, уздовж східних відрогів Карпат. Фенни (фінни?) жили на північ від балтів, за Двіною і Верхньою Волгою, германці — на захід від Вісли. Отже, за Тацитом, територія венетів у І ст. н. е. простягається на схід від Вісли, на південь від феннів та естіїв (балтів) і на північ від бастарнів. На думку Г. Ловмянського, ареал венетів на сході сягав лівого берега Дніпра, оскільки лінгвісти простежують контакти слов’янської мови з племенами Приазов’я[7].

Підтвердження, хоча і суперечливі, факту розселення великого народу венедів у басейні Вісли знаходимо у географічній праці вченого з Олександрії — Клавдія Птолемея (90 — близько 178 рр.). Його дані, отримані з більш раннього джерела, належать, як вважають дослідники, до того ж часу, що й дані Тацита. Описуючи Сарматів), Птолемей вказує, що цей край населяють великі народи і серед них — венеди над цілою Венедською затокою, а над Дакією — певкіни і бастарни[8]. Дані Птолемея не збігаються з даними Тацита. Його венеди локалізуються на великій відстані від бастарнів і сарматів на східному узбережжі Балтики, де Тацит і пізніші автори вказують на племена готонів (готів) та естіїв. Дослідники вважають, що Птолемей поєднав давніші свідчення про староєвропейських венетів (венедів), які проживали на південно-східному побережжі Балтики, й пізніші дані про великий народ венедів, які жили далеко від моря у Східній Європі. Визначаючи ареал розселення венедів, Птолемей використав давнє джерело, а їх етнополітичну значимість («великий народ») почерпнув з іншого, можливо, недавнього або сучасного йому джерела.

В «Географії» Птолемея, на думку окремих дослідників, є також певні дані про слов’ян під їх власною назвою, але дещо перекрученою. Поряд з племенами, що мешкали на південь від венедів, Птолемей називає народи, які утворили інший ряд,