руці мені совгає, мерзотник, падлюка, — повернись у лоно святої віри стародавньої православної, бо ми поза нею всі, як діти в матері вкрадені, квилимо… підпиши папір, який я приніс… Тут він мене слізьми загидив, а від нього трунком відгонило й тухлятиною, тож я лиш ззаду руки склала, так що пальці однієї долоні з пальцями другої сполучились, і молюся пристрасно до святого Василія, аби сил мені додав, і раптом, немовби чужим голосом, промовляю: Я розумію, що колись ти, будучи василіянином, віру зрадив, тому є лише дві можливості. Або святий Василій, пізнавши між добрим зерном полову, геть її відкинув, або ти, визнавши себе негідним залишатися серед дітей його, як віроломець і відступник, сам нас полишив. І як не зірветься на рівні ноги той, що біля ніг моїх плакав, на низькому дзиґлику сидячи й матінкою мене називаючи; в одну мить, немовби його гарячий подих пекла охопив, він цілком висох, обличчя сухе, хоч і червоне, наче всередині вогонь палахкотів, а з цього обличчя червоного, що кров у нього вдарила, висолопив він білі очі, як розпечене залізо, іклами великими з рота блискав, як вовк їх вишкірив і одразу слова свої змінив. Ооо, матимеш ти тут клопіт, о, ти відьмо пекельна! — верещить він, хоч якби сам себе побачив, то злякався б, що Вельзевул на вічні муки осудженого з котла зі смолою випустив і вільно дозволяє йому ходити по землі. Називай мене не відьмою пекельною, а відьмою істини, — відрекла я йому одразу й потай руку об рясу витерла. І я пам’ятаю це в найменших подробицях, як на іконі намальоване, бо у вікні келії якраз побачила, як сойка пролітала, і тінь від листя на стіні бачила, тож пам’ятаю в найменших подробицях, що далі мною чужий голос промовляв. Він мені: Хто тебе осмілює на такі слова? А я йому з повним спокоєм: Господь Бог. Він: Хто тебе їх навчив? Я: Святий Дух. Він: Чи знаєш ти, хто я такий? Я: Знаю, ренегат, віровідступник. І так кожним ударом своїм на моє вістря натрапляючи, кожним словом відбиваючись від муру твердого, кричить він, урешті, надутий, як риб’ячий міхур, тільки червоний: Я був пастирем вашим, а тепер ще більше… І тут я відчула, немовби по голові моїй поповз маленький вогник, як по головах святих апостолів Христових, коли Святий Дух зійшов на них, бо я відповіла йому: Ти був пастирем, а тепер ти скердзь[6]. На це він, обурений і не знаючи, що сказати, схопив поли ряси руками, так що в нього аж кулаки побіліли, і з келії моєї вибіг, двері залишивши відчиненими навстіж, а відчиняючи їх, так гупнув деревиною старою об мур келії, що аж луна пішла по всьому монастирському саду й сестри зі своїх келій голови повистромлювали. Я кивнула їм, щоб вони зберігали спокій у серцях і повернулися до молитов, сама ж, ошелешена й отуманена, сіла на сінник — бо на дзиґлика я ще довго сідати не хотіла, немовби сам диявол там сидів і залишив запах сірки, — і намагалася збагнути, що я сама сказала. Скердзь? Я не знала, що означало це слово — скердзь — і не чула його ніколи. Вже потім прибігла до мене сестричка й каже, що схизматик Семашко як трутень навіжений коридорами монастиря торохкоче, а найбільше мені цього скердзя вибачити не може. А я, трохи соромлячись, бо ж це моє власне слово, що з вуст моїх несвідомо вилетіло, питаю її: Сестро, сестричко, — а була це Онуфрія Селяв’янка, великої доброти й великої побожності жінка, — сестро моя, поясни мені, будь ласка, що цей скердзь означає і якою мовою? А вона мені й відповідає, що в простій мові скердзь означає свинопас. І отак пастир став свинопасом, що мені Дух Святий безпомильно підказав, але всі ми, маленька паства мінського монастиря, не були свинями, а далі залишалися тими самими чистими овечками, що й раніше, і жоден скердзь прав на нас не мав і мати не міг, хоч і в єпископських шатах, а хоч би й наступник апостолів.
А він тим часом то сюди зазирне, то туди, від однієї сестрички до другої, і одну просьбою, іншу грозьбою, цю ласкавим словом, ту вагою своєї посади, ще інших, напевно, гіпнозом, бо очі його були незвичні, як випуклі скельця — порожні та блискучі, він усіх намагався на свій розкольницький бік перетягти, але вони, але ми, як один муж, як одна жона, немовби ми у штормі страшному трималися за руки, і хоч одна хвиля на другу наповзала, хоч намагалися нас повалити, ми всі разом, то кожна зокрема, то ми, незворушні, стояли там, де нас віра і статут святого Василія утвердили. Врешті-решт, скликав він нас усіх до трапезної, і не так скликав, як загнав, наче пес гавкучий на смиренних овечок, вказав на мене тремтячим витягнутим пальцем і каже: Вступись і будь тим, чим була. Я знав тебе як ангела, а тепер ти стаєш для мене дияволом. Аж раптом одна із сестер, дещо старша від решти, сильніше за всіх зблідла й вимовила майже безголосо: Ісусе, в тобі опіка наша. Але я не в тім’я бита, і якщо він на мене, то і я на нього, і теж пальцем на нього вказую, промовляю: Коли був ти ангелом, я й ставилася до тебе по-ангельському. А тепер, коли ти став дияволом, я поводжуся з тобою як із дияволом. На це він язика в роті прикусив. Він лише скорчився, дістав якісь папери, що нам приніс на підпис, і сказав, що залишає нам три місяці на роздуми з огляду на милосердя Найяснішого Пана. Але всі ми знали прецінь, про якого «найяснішого» йому йдеться, не про Ісуса Христа, що ясніє на небі, а Люцифера, що в крижаному палаці сидить і до Сибіру посилає кибитку за кибиткою. Отже, ні ласками, ні багатствами він нас не спокусив, ні гнівом царським не налякав — ми хором відказали йому: З найгіршого ми найгірше вибираємо, а віри не зречемося. Коли ж він, розгніваний, переступив монастирську браму й сів у бричку, як дощова хмара в сутані, зо троє сестер зомліло, дві інші остовпіли, а всі решта впали ниць і почали молитися. А потім я взяла ті труп’ячі, бліді папери, що мені їх Семашко в голову кинув, і зламала печаті з такою тривогою, мовби ламала Найсвятішу Заповідь, а там — суцільна лють, що
