Читати книгу - "Жменя праху"

Потім вона читала йому роман з продовженням. Він запалив люльку.

— Щось ти погано слухаєш. Ану скажи: чого Сільвія не хоче, щоб Руперт одержав того листа?

— Що? Та, бач, вона не дуже довіряє Рупертові.

— Я так і знала! Тут взагалі немає ніякого Руперта. Я ніколи більше не Питатиму тобі.

— Сказати по щирості, я думав про своє.

— Он як?

— Я думав, як гарно, що сьогодні субота і що до нас ніхто не приїде.

— Ти справді так думаєш?

— А ти?

— Знаєш, мені іноді здається, що не варто утримувати такий величезний дім, коли не запрошувати час від часу гостей.

— Не варто? Я не розумію, що ти говориш. Я не збираюсь перетворювати свій дім на якийсь заїзд для всіляких нуднючих базік, що вправлятимуться тут у лихослів’ї. Наша родина завжди жила в цьому домі, і я сподіваюся, що після моєї смерті Джонові пощастить його зберегти. Я ж маю певні обов’язки по відношенню до тих, хто працює в мене, та й до всього маєтку. Це невід’ємна частина англійського життя, і була б величезна шкода, якби...— Тоні раптом затнувся і глянув на ліжко. Бренда уткнулася обличчям у подушку, і тільки її потилиця стирчала з-під простирала.

— О господи! — проказала вона здушеним голосом.— Чим я завинила?

— Що, я знов ударився в пафос?

Вона повернулася до нього, так що з-під простирала вистромився ніс і одне око.

— Ні, любий, це вже не пафос. Це взагалі казна-що.

— Пробач.

Бренда сіла.

— Не сердься, я не те хотіла сказати. Я теж рада, що ніхто не приїде.

За сім років подружнього життя Бренди й Тоні такі сценки траплялися досить часто.

Стояла лагідна англійська погода: туман у видолинках і бліде сонце на пагорках. З дерев уже не капало після недавнього дощу — вода швидко постікала з безлистих гілок, але зарості кущів були ще мокрі й темні у затінку, і, пробившись униз, сонячне проміння вигравало на них барвами веселки; на лужках ноги грузли в розкислій землі; рівчаками текла вода.

Джон Ендрю сидів на своєму поні урочисто й рівно, мов солдат з королівської варти, поки Бен ставив бар’єр. Грім був подарунком Джонові від Дядька Реджі на шостий день народження. Джон після довгих обговорень сам вибрав ім’я для свого поні. Раніше він звався Крістабель, але Бен сказав, що це ім’я більше пасує собаці, ніж коневі. Бен знав колись одного чалого коня, що звався Грім; він убив двох верхівців і чотири роки підряд брав призи на місцевих перегонах. Добрий був коник, казав Бен, та потім пропоров собі черево на полюванні, і довелось його пристрелити. Бен пам’ятав безліч історій про різних коней. На одному, що звався Нуль, він якось виграв у Честері п’ять фунтів при ставці десять до трьох. А під час війни йому довелось бачити, як мул на ім’я Ряст здох; від того, що вижлуктив порцію рому на цілу роту. Але Джон не хотів давати своєму поні ім’я якогось там п’янички-мула. Отож зрештою спинилися на Громі, хоч поні мав спокійну вдачу.

Поні був темно-гнідий, з довгим хвостом і гривою. Його кудлатих ніг Бен не підстригав. Грім скуб собі травичку, не зважаючи на Джонові спроби підвести йому голову.

Раніше Джон вправлявся у верховій їзді в зовсім інший спосіб. Він трюхикав попід загородою на шотландському поні на ім’я Кролик, а няня, насилу зводячи дух, пленталася поруч, вхопившись рукою за вуздечку.. Тепер цю справу було віддано в чоловічі руки. Няня сідала віддалік на складаному стільчику і щось собі плела. Бен відповідно просунувся по службі. Із стаєнного наймита він просто на очах перетворився на конюшого. Нашийну хустку він замінив краваткою, яку заколював шпилькою у формі лисячої голови. Бен був чоловік бувалий, і життєвого досвіду йому не бракувало.

Ні Тоні, ні Бренда не захоплювалися полюванням, але їм дуже хотілося, щоб Джон полюбив цю розвагу. Бен передбачав, що стайні колись іще будуть повнісінькі, а він, Бен, стане управителем: містер Ласт навряд чи шукатиме когось стороннього.

Бен роздобув дві тички з просвердленими дірками й побілену жердину і спорудив із них посеред луки бар’єр два фути заввишки.

— А тепер спокійнесенько. Давай легким галопом, а коли він стрибне, пригнися — і перелетиш, наче пташечка. Держи йому голову прямо на бар’єр.

Грім рвонув уперед клусом, пробіг трохи легким галопом, але перед самим бар’єром сахнувся вбік і обігнув його, знову перейшовши на клус. Джон втримався в сідлі, кинувши повіддя й учепившись обома руками у гриву; він винувато глянув на Бена, а той сердито промовив:

— Ну навіщо тобі твої падлючі ноги? На ось, візьми, стьобнеш його, коли стрибатимете.

І він подав Джонові нагай.

Няня перечитувала коло воріт листа від сестри.

Джон відвів Грома назад і знову спробував подолати бар’єр. Цього разу вони помчали просто на жердину.

Бен гукнув: «Ноги!» Джон щосили вдарив Грома п’ятами і згубив стремена. Бен здійняв руки до неба, наче ганяв ворон. Грім стрибнув; Джон вилетів із сідла і гепнувся на траву.

Няня злякано схопилася з місця:

— Що сталося, містере Гекет? Він забився?

— Він цілісінький,— сказав Бен.

— Я цілісінький,— сказав Джон.— Грім, певно, спіткнувся.

— Де там у біса спіткнувся. Просто ти розкарячив свої падлючі ноги й сів на гепу. Гляди вдруге міцно тримай повіддя. Так ти все полювання прогавиш.

За третім разом Джон перестрибнув через бар’єр; засапаний, тремтячий, згубивши стремено і вчепившись, як і раніше, рукою в гриву, він усе-таки всидів у сідлі.

— От бач. Перелетів, мов та пташечка. Іще раз?

Іще двічі Джон на Громі перестрибував через жердину, а потім няня сказала, що час уже йти додому пити молоко. Поні завели до стайні.

Няня вигукнула:

— Ой лишенько! Диви, як ти забруднив курточку!

Бен сказав:

— Скоро ти в нас призи на перегонах братимеш.

— Моє шанування, містере Гекет!

— Моє шанування, добродійко!

— До побачення, Бене! Можна, я ввечері прийду подивитись, як ти чистиш коней?

— Не моя тут воля. Спитай у няні. Але, знаєш, у сірого биндюга завелися глисти. Хочеш подивитись, як я даватиму йому ліки?

— Хочу, хочу! Няню, можна