Читати книгу - "Володар Туману"

— Що скажеш, Алісіє? — поцікавилася матір.

— Я не збираюся спати в кімнаті, повній павуків і ще бозна-яких тварей, — відрубала та.

— Привереда, — підпустила шпильку Ірина.

— Чудовисько, — не залишилася в боргу Алісія.

— Максе, перш ніж розпочнеться війна, покінчи з павуками, — стомленим голосом проказав батько.

— Вбити їх чи тільки налякати? Я міг би відірвати кожному по лапці…— запропонував Макс.

— Максе, — урвала його матір.

Потягнувшись, Макс увійшов у дім, збираючись покінчити з його колишніми мешканцями. Він почав підніматися сходами на горішній поверх, де містилися спальні. З останньої сходинки на нього пильно, незмигно дивилися блискучі очі Ірининого кота.

Макс пройшов повз кота, який мовби чатував на горішньому поверсі. Щойно хлопець попрямував до одної з кімнат, кіт рушив за ним.

* * *

Дощата підлога порипувала під ногами. Макс розпочав полювання на павуків із кімнат, що виходили на південний захід. З вікон було видно берег і призахідне сонце. Макс уважно обдивився підлогу в пошуках невеличких вертких мохнатих створінь. Після прибирання підлога була більш-менш чистою, і Максові знадобилося кілька хвилин, щоб виявити першого представника павучого племені. Стоячи в одному з кутків, хлопець спостерігав, як просто на нього повзе величезний павук, наче убивця, посланий одноплемінниками, щоб змусити хлопця відмовитися від своєї затії. Комаха була десь із сантиметр завдовжки і мала вісім лап і золотисту пляму на чорному тілі.

Макс уже простягнув був руку по приставлену до стіни щітку і приготувався перенести комаху в інше життя. «Як кумедно», — подумав він, обережно підтягуючи до себе щітку, наче смертоносну зброю. Він уже намірявся завдати вбивчого удару, коли раптом Іринин кіт стрибнув на комаху і, вистромивши мало не лев’ячі пазурі, спіймав і прожував павука. Випустивши з рук щітку, Макс ошелешено подивився на кота, а той, у свою чергу, хижо зиркнув на нього.

— Оце так кіт, — прошепотів хлопець.

Проковтнувши павука, кіт вийшов з кімнати — либонь, подався на пошуки якогось родича своєї недавньої перекуски. Макс підійшов до вікна. Його родина так само сиділа на ґанку. Алісія запитливо подивилася на брата.

— Можеш не турбуватися, Алісіє. Гадаю, павуків ти більше не побачиш.

— Добре перевір, — наполіг Максимільян Карвер.

Макс ствердно хитнув головою й попрямував до кімнат, які виходили в затилля будинку, на північний захід.

Неподалік почувся нявкіт, і хлопець вирішив, що, мабуть, іще один павук потрапив до лап кота-термінатора. Кімнати в задній частині будинку були меншими за фасадні. З вікна Макс обдивився краєвид. За домом було невеличке заднє подвір’я з сараєм, де можна було тримати меблі або й автомобіль. Посеред подвір’я росло дерево, крона якого здіймалася вище слухових вікон горища; на вигляд дереву було понад двісті років.

За подвір’ям, відгородженим від зовнішнього світу тим самим парканом, що й дім, простяглося заросле дикими травами поле, а за ним — якась невеличка територія, оточена муром із білого каменю. Буйна рослинність перетворила це місце на справжнісінькі джунглі, серед яких Макс завважив якісь фігури, схожі на людські. Останні промені сонця падали на поле, і Максові довелося напружити зір. Це був занедбаний сад. Сад статуй. Макс, мов загіпнотизований, спостерігав дивне видовище: обплетені з усіх боків бур’янами статуї, затиснуті в кутку, що нагадував сільський цвинтар. Проникнути туди можна було крізь ґратчасту металеву брамку, яка кріпилася за допомогою ланцюга. Вгорі, над шпичаками, Макс розгледів герб: це була шестикутна зірка. Вдалині, за садом статуй, починався густий ліс, який, здавалося, простягався на багато миль.

— Ти зробив якесь відкриття? — материн голос вивів Макса із задуми, в яку він поринув після всього побаченого. — Ми вже вирішили, що павуки тебе здолали.

— А знаєш, там, позаду, біля лісу, є сад статуй, — Макс показав у бік оточеної кам’яним муром території, і матір визирнула у вікно.

— Вже вечоріє. Ми з батьком підемо до селища, пошукаємо щось на вечерю, а завтра вже купимо всі харчі. Ви залишитеся самі. Пильнуй Ірину.

Макс згідливо хитнув головою. Матір поцілувала його в щоку й спустилася сходами. Макс знову втупив погляд у сад статуй, силуети яких поволі огортав призахідний туман. Подув свіжий вітер. Зачинивши вікно, Макс намірився зробити те саме в інших кімнатах, але в коридорі його перестріла маленька Ірина.

— Вони були великі? — зачудовано спитала вона.

Макс відповів не одразу.

— Павуки, Максе. Вони були великі?

— Як кулак, — урочисто відповів Макс.

— Ого!

Розділ третій

Досвіта Максові здалося, що якась огорнута нічним туманом фігура прошепотіла щось йому на вухо. Хлопець підскочив, серце в нього калатало, йому перехопило подих. У кімнаті нікого не було. Той образ, що наснився йому, — образ темної постаті, яка промимрила щось у мороці, за мить зник. Макс простягнув руку до нічного столика й увімкнув лампочку, яку Максимільян Карвер полагодив напередодні.

У вікно пробивалося перше світло нового дня, що розвиднювався над лісом. Заросле дикими травами поле поволі огортав туман, а легкий вітрець робив у ньому дірки, крізь які невиразно бовваніли фігури в саду статуй. Макс узяв із нічного столика кишенькового годинника й відкинув покришку. Усміхнені місяці сяяли, наче золоті. До шостої години ранку залишалося кілька хвилин.

Макс тихенько вдягнувся й спустився сходами, намагаючись нікого не розбудити. Він попрямував до кухні, де на дерев’яному столі залишилися рештки вчорашньої вечері. Потім прочинив двері, що виходили на заднє подвір’я, і вийшов із дому. Холодне й вологе світанкове повітря пощипувало шкіру. Макс так само тихенько перетнув подвір’я, відхилив хвіртку в паркані й, зачинивши її по собі, занурився в туман, прямуючи до саду статуй.

* * *

Дорога крізь туман виявилася довшою, ніж він уявляв. З вікна кімнати здавалося, що оточена кам’яним муром територія всього за якихось сотню метрів од дому. Однак, продираючись крізь зарості диких трав, Макс мав враження, що подолав метрів триста, коли нарешті крізь туман розгледів ґратчасту брамку саду статуй.

Почорніле залізне пруття оперізував заржавілий ланцюг — на ньому кріпився старий навісний замок невиразного кольору, якого надав йому плин часу. Просунувши лице між ґратами, Макс оглянув територію. Рік за роком її завойовували бур’яни, і тепер територія стала схожою на занедбаний зимовий сад. Макс подумав, що сюди, либонь, давним-давно вже ніхто не заходив, а сторож, який пильнував сад статуй, кудись подівся багато років тому.

Макс обдивився навкруги і біля муру побачив камінь завбільшки з кулак. Схопивши його, хлопець щосили вдарив по замку, який з’єднував кінці ланцюга, потім ударив удруге й бив отак, поки старий механізм не піддався. Тепер замок погойдувався