read-books.club » Наука, Освіта » Червоний Голод. Війна Сталіна проти України 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

241
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України" автора Енн Аппельбаум. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 146
Перейти на сторінку:
що у XIX столітті росіяни мали таке ж патерналістське ставлення до України, як і в той самий час північноєвропейці до Італії. Україну ідеалізували, а її мешканців змальовували як народ більш відсталий та водночас більш автентичний, емоційніший та поетичніший за росіян.[12] Поляки також ностальгували за «своїми» українськими землями, втраченими дуже давно і тому сповненими романтики в поезії та прозі.

Навіть визнаючи відмінності, і поляки, і росіяни час від часу намагалися применшити їхнє значення чи заперечити існування української нації. «Історія Малоросії — це побічна річка, котра впадає у велику ріку російської історії, — писав Вісаріон Бєлінський, провідний теоретик російського націоналізму XIX століття. — Малороси завжди були плем’ям і ніколи народом, а тим більше — державою».[13] Російські дослідники та бюрократи розглядали українську мову як «діалект або наріччя, або говірку загальноросійської мови, одним словом — patois, і, як таке, що не має прав на самостійне існування».[14] У творах російських письменників українська мова була мовою селян і простих людей.[15] Натомість польські письменники підкреслювали «порожність» земель на сході, часто зображуючи українські землі як «дику країну, до якої вони принесли культуру та інститут держави».[16] Поляки використовували вираз dzikie pola, тобто «дикі поля» для опису безлюдних земель східної України, котрі в польській національній уяві поставали так, як і Дикий Захід в Америці.[17]

За таким ставленням сховано вагомі економічні причини. Грецький історик Геродот писав про відомий український «чорнозем», багату землю, яка особливо родюча в нижній течії Дніпра: «Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава».[18] Чорноземи покривають дві третини сучасної України, від якої вони простягаються через Росію аж до самого Казахстану, і разом з помірним кліматом в Україні роблять можливим два врожаї на рік. Сівба озимої пшениці проходить восени, яру пшеницю сіють у квітні-травні, а врожай збирають у липні-серпні. Хліб, вирощений на родючій українській землі, завжди цінували далеко за межами країни. Ще в Середні віки польські купці торгували українським зерном на північному узбережжі Балтійського моря. Польські князі та аристократія заснували те, що сучасною мовою називається зонами вільної торгівлі, пропонуючи звільнення від податків та військової служби селянам, які хотіли займатися сільським господарством на українських землях.[19] Бажання володіти такою цінною землею завжди закладено в основу колоніальних міркувань, відтак ані поляки, ані росіяни не воліли визнавати, що «їхня житниця» мала власну, незалежну національну ідентичність.

Незважаючи на те, що думали про них сусіди, окрема, відмінна від інших українська ідентичність існувала на теренах сьогоднішньої України. Від часів Середньовіччя люди в цьому регіоні усвідомлювали, ким вони є. Дуже часто, але не завжди, вони оприсутнювали тожсамість у стосунку до іноземців, які контролювали їхню територію — поляків чи росіян. Як і росіяни та білоруси, українці виводили свою історію від князів та княгинь Київської Русі, і багато з них вважали себе частиною великої східнослов’янської цивілізації. Інші ідентифікували себе з відомими лідерами чи переможеними керівниками повстанського руху, з особливою шаною згадуючи повстання запорізьких козаків під проводом Богдана Хмельницького проти польської влади у XVII столітті чи під проводом Івана Мазепи проти правління Росії на початку XVIII століття. Українські козаки — напіввійськові самоврядні громади, які мали свої власні закони, були першими українцями, котрі спрямували регіональну ідентичність та власне невдоволення в конкретний політичний проект, здобувши надзвичайні привілеї та певну автономію в державних володарів. Усі пам’ятали, принаймні пізніші покоління російських і радянських правителів, що українські козаки були в складі польської армії під час наступу на Москву в 1610 і 1618 роках, а також брали участь в облозі міста, таким чином доклавши зусиль до переваги, хоч і недовгої, Польщі над Москвою. Згодом царі надали українським та російськомовним донським козакам особливий статус в обмін на службу Російській імперії. Завдяки цьому козаки змогли зберегти свою окрему ідентичність. Ці привілеї були надані під гарантію, що вони не будуть виступати проти держави. Загалом Хмельницький та Мазепа залишили свій слід у польській і російській пам’яті, а також в європейській історії та літературі. «L’Ukraine a toujours aspiré être libre», — писав Вольтер, коли новини про повстання Мазепи дійшли до Франції («Україна завжди хоче бути вільною»).[20]

Протягом століть колоніальне правління над різними регіонами України набувало своїх особливих форм. Мешканці східної України, які довший час були під російським контролем, розмовляли українською, що зазнала впливів російської; вони були православними і дотримувалися церковних обрядів, які походили з Візантії, й належали до Московської церкви. Населення Галичини, а також Волині та Поділля, опинившись після поділів Польщі наприкінці XVIII століття, у складі Австро-Угорської імперії, довше прожило під польським контролем. У цьому регіоні українська мова увібрала запозичення з польської. Більшість населення були греко-католиками, їх церковна відправа нагадувала православну, але головою церкви визнавали Папу Римського.

Однак кордони між імперіями змінювалися багато разів, і тому віряни обох християнських церков жили й досі живуть по обидва боки колишнього кордону між російською та польською державами. Наприкінці XIX століття, коли італійці, німці та інші європейці почали ідентифікувати себе як модерні нації, українська інтелігенція в обох імперіях, незалежно від свого віросповідання, також намагалася провадити дискусію щодо «українства». Незважаючи на розбіжності в граматиці та орфографії, мова об’єднувала українців по обидва боки кордону. Запровадження кирилиці зробило українську мову відмінною від польської, в якій використовують латиницю. У певний період Габсбурги намагалися перевести українську мову на латиницю, але це не усталилося. Українська версія кирилиці також різниться від російської й має достатню кількість відмінностей (включно зі своїми власними літерами), щоб ці дві мови вважати окремими.

Упродовж майже всієї історії українською мовою розмовляли переважно на селі. Спочатку Україна була колонією Польщі, потім Росії та Австро-Угорщини. Саме тому українські міста, як у свій час помітив Троцький, ставали центрами колоніального контролю, островами російської, польської або єврейської культур у морі українського селянства. Відповідно, більшу частину XX століття село та місто розділяла мова: українці в містах розмовляли або російською, або польською, або мовою ідиш, у той час як у селах панувала українська. Євреї, якщо не володіли ідишем, надавали перевагу російській — мові держави та комерції. Селяни асоціювали місто зі статком, капіталізмом та іноземною (переважно російською) культурою. Міська Україна, в свою чергу, вважала селян відсталими й примітивними.

Цей розподіл також означав, що розвиток «українства» генерував конфлікт з колоніальними правителями, а також з мешканцями єврейських містечок (штетлів), для яких терени колишньої Речі Посполитої

1 ... 3 4 5 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"