Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Я підходжу до свого добродія, який наразі бореться з тугим вікном, і вид надвір миттєво виганяє з моєї голови думки про все інше. Нас оточує щільний ліс, жодного села або дороги, що могли б розірвати його зелений полог. Без компаса, без виявленої вбивцею доброти, я б ніколи не знайшов цей будинок, але все одно не можу позбутися чуття, що мене заманили в пастку. Бо навіщо йому, вбивши Анну, щадити мене, якщо за цим не стоїть якийсь більший план? Що цьому дияволові потрібно від мене такого, що він не міг відібрати в лісі?

Зачинене вікно грюкає, і мій компаньйон вказує на крісло, що стоїть біля каміна, передає мені накрохмалений рушник з комода та сідає на краю ліжка, закинувши ногу на ногу.

— Почни від самого початку, друже, — каже він.

— Нема на це часу, — кажу я, хапаючись за підлокітник. — Згодом я відповім на всі питання, але спочатку нам треба зателефонувати в поліцію та обшукати ліс! Треба спіймати безумця.

Його очі вивчають мене всього, неначе правду можна відшукати в складках мого брудного одягу.

— Боюсь, ми не можемо нікого викликати, сюди не провели кабель, — каже він, потираючи потилицю. — Але ми можемо обшукати ліс і відправити слугу до села, якщо що-небудь знайдемо. Скільки тобі потрібно часу, щоб перевдягнутися? Треба буде, щоб ти показав, де це трапилося.

— Ну… — я смикаю в руках рушник. — Це буде важко, я заблукав.

— То опиши, — каже він і поправляє на коліні штанину, відкривши цим сіру шкарпетку. — Як виглядав убивця?

— Я не бачив його обличчя, на ньому був цупке чорне пальто.

— А як щодо Анни?

— Вона теж була в чорному, — кажу я й мої щоки починають палати, бо я розумію, що більше нічого не знаю. — Я… я знаю лише, як її звати.

— Вибач, Себастьяне, я припустив, що вона твоя подруга?

— Ні… — я запинаюсь. — Тобто, можливо. Я не можу бути певний.

Опустивши руки поміж колін, мій добродій нахиляється вперед зі спантеличеною посмішкою:

— Здається, я щось пропустив. Як ти можеш знати її ім'я, але не бути певним…

— Дідько, я втратив пам'ять! — перебиваю його я, і це визнання гепається між нами на підлогу. — Я не можу згадати навіть власне ім'я, не те що друзів.

У його очах зростає скепсис. Важко його винити за це; мені й самому це здається безглуздям.

— Моя пам'ять не має жодного відношення до того, що я побачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки довіри до мене. — Я бачив, як хтось гнався за жінкою, вона кричала й замовкнула після пострілу. Треба обшукати ліс!

— Зрозуміло, — каже він, струшуючи зі штанів якусь порошинку. Його наступні слова обережно обрані й ще більш обережно промовлені: — А чи є ймовірність, що ті двоє, яких ти побачив — коханці? Може, вони бавилися в лісі? А той звук міг бути тріснутою гілкою, або пострілом стартового пістолета?

— Ні, ні, вона кликала на допомогу, вона була перелякана, — кажу я й схвильовано підвожуся зі стільця, впускаючи на підлогу рушник.

— Авжеж, авжеж, — заспокійливо каже він, дивлячись, як я ходжу. — Я вірю тобі, любий друже, але поліція в таких справах дуже прискіплива, а ще вони просто обожнюють робити з аристократів дурнів.

Я безпомічно дивлюся на нього, тонучи в цьому морі банальних зауважень.

— Її вбивця дав мені ось це, — кажу я, виймаючи з кишені компас, про який раптово згадав. Той геть брудний, тож мені доводиться витерти його рукавом. — Ззаду на ньому літери, — кажу я, вказуючи на них тремтячим пальцем.

Примружившись, Деніел ретельно оглядає компас зі всіх боків.

— «С. Б.», — повільно каже він і дивиться на мене.

— Так!

— Себастьян Белл, — він робить паузу, зважуючи моє спантеличення. — Це твоє ім'я, Себастьяне. Це твої ініціали. Це твій компас.

Мій рот відкривається й закривається, не видаючи жодного звуку.

— Певно, я загубив його, — зрештою кажу я. — Може, вбивця підібрав його?

— Можливо, — киває він.

Саме його доброта знесилює мене. Він вважає мене божевільним п'яним дурнем, що провів ніч у лісі, а повернувшись, верзе нісенітниці. Але замість сердитися, він жаліє мене. Це найгірше. Злість щільна, вона має вагу. По ній можна гупати кулаками. А жалість — туман, у якому можна заблукати.

Я важко опускаюсь на стілець і кладу голову на долоні. Десь на волі вбивця, а я не маю способу довести небезпеку.

«Вбивця, що показав тобі дорогу додому?»

— Я знаю, що я бачив, — кажу я.

«Ти не знаєш навіть ким ти є».

— Авжеж, знаєш, — каже мій компаньйон, неправильно мене зрозумівши.

Я дивлюся в ніщо, думаючи лише про жінку на ім'я Анна, яка лежить у лісі мертва.

— Слухай, відпочинь тут, — каже він, підводячись. — Я спитаю навколо, може хтось зник. Можливо, тоді ми знатимемо більше.

Його тон заспокійливий, але буденний. Хоч яким би він не був до мене добрим, я не вірю, що його сумнів дозволить йому щось зробити. Зачинивши за мною двері, він без ентузіазму поставить слугам кілька питань, а Анна тим часом лежить забута.

— Я бачив, як убили жінку, — кажу я, підводячись на ноги. — Жінку, якій я мав допомогти, і якщо для того, щоб довести це, мені треба обшукати весь цей ліс, я зроблю це.

Упродовж секунди він дивиться мені в очі, його скептицизм поступається моїй упевненості.

— І де ти почнеш? — питає він. — Там тисячі акрів лісу, а ти, попри всі свої добрі наміри, був ледве здатний піднятися сходами. Ким би не була ця Анна, вона вже загинула, а її вбивця втік. Дай мені годину, щоб зібрати пошуковий загін і розпитати людей. Хтось у цьому будинку має знати, хто вона така та куди пішла. Ми знайдемо її, обіцяю, але робити це треба правильно.

Він стискає моє плече:

— Ти можеш зробити так, як я прошу? Одна година, будь ласка.

Мене душить незгода, але він має рацію. Мені треба відпочити, відновити сили, і хоч як би мене не ятрила вина перед Анною, я не хочу вештатися по лісу сам. Я і першого разу ледве вийшов звідти.

Я смиренно киваю головою.

— Дякую, Себастьяне, — каже він. — Ванну вже налили. Може, помиєшся? Я пошлю