Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

Молодший брат дотримав слова: не минуло й кількох хвилин, як він знову збіг сходами у вітальню. Тепер Франц був одягнений у світло-синій сюртук, а на шиї мав темну елегантну краватку. Руки юнака, в яких той тримав тростину й циліндр, були обтягнуті білими рукавичками.

Карл не зміг стримати усмішки.

— А ти, братику, чепурун, — доброзичливо сказав він.

Франц завмер на місці й густо почервонів.

— Я по-дурному виглядаю? — перепитав серйозно.

— Ні, що ти! — Карл розсміявся ще більше і, розкривши обійми, рушив до нього. — Я пишаюся тобою! За той час, доки ми не бачилися, ти став істинним паном. Мабуть, дівчата на вулиці мліють, еге ж?

— Та яке там... — Франц дістав із кишені хустинку й витер вологе чоло. — Це все матінка... Змушує мене ось так наряджатися. Мовляв, я часто буваю вдома у впливових людей, бо навчаю музиці, а отже, й виглядати треба... як слід.

— Бо в будинках впливових людей, як рибки у ставку, плавають найкращі наречені, Франце, — прицмокнувши, сказав Карл. — Зрозумій нарешті нашу любу матусю!

— О, так! Віднедавна в голові у пані Моцарт і справді лише самі весілля... — спохмурнівши, сказав молодший брат. — Гаразд, йдемо вже.

Та щойно вони рушили до виходу, як двері вітальні прочинилися — і на порозі з’явилася Констанція. Позаду неї стояла служниця, тримаючи в руках два чималі кошики. Певно, жінки щойно повернулися з крамниці або з ринку. Побачивши Карла, Констанція радісно сплеснула в долоні:

— Карле, мій любий! Ти вже тут!..

— Зір вас не підводить, дорога матусю.

— Яка ж я щаслива тебе бачити, — промовила жінка, не зауваживши його тону.

— Настільки, що навіть забули про мій приїзд? — не витримав той.

— Я? Забула? — щиро здивувалася Констанція. — Аж ніяк, я весь час пам’ятала.

— Даруйте, матінко, — усміхнувся раптом Карл, — мабуть, це я щось наплутав, бо був переконаний, що отримав ваше запрошення прийти о третій.

— О третій?.. Так, справді, — Констанція раптом зніяковіла. — А котра зараз?

— Майже пів на п’яту.

— Он як...

— Гаразд, матінко, — вже зовсім лагідно промовив Карл, — щиро прошу вас вибачити мою неґречність.

Він ступив два кроки вперед і, повільно схилившись, шанобливо поцілував їй руку. Констанція не стримала сльози.

— Стільки подій, стільки подій... — мовила вона, — ні, я в жодному разі не забула, я...

Карл підійшов ще на крок і обійняв її.

— Тепер я собі не пробачу свої дурні слова, — зі щирим болем у голосі мовив він.

В руках Констанції з’явилася шовкова хустинка, яка поспіхом пурхнула до її очей і зібрала там раптові материнські сльози.

— Залишишся на вечерю, Карле?

— Я б охоче, матінко, — відповів той, озираючись на Франца, який мовчки спостерігав за цим дійством, — але, на жаль, мушу йти. Мій любий брат, якщо ви дозволите, супроводить мене.

— Звісно, — промовила Констанція, намагаючись усміхнутися. — Франц також за тобою скучив, тож вам буде про що поговорити... Ще раз прошу мені пробачити, любий Карле. Зможеш навідати свою непутящу матір, скажімо, завтра?

— Мою найкращу і найчарівнішу у світі матір, — виправив її Карл, — з приємністю!

— Ах, ти завжди був підлабузником, мій хлопчику! — розсміялася Констанція, жартома вдаряючи його по щоці, при цьому ледве торкнувшись обличчя. — Гаразд, не буду вас затримувати. Гарної прогулянки!

У відповідь брати шанобливо їй вклонилися і попрямували до виходу.

Опинившись на вулиці, вони певний час ішли мовчки. Лише на Краммерґассе, минаючи міський парк, Франц дещо сповільнив крок, мовби для того, щоб розгледіти над спеченими кронами міських дерев купол храму святого Петра. Карл озирнувся і здивовано глянув на брата.

— Що сталося? — з подивом запитав він.

— Як гадаєш, Карле, наша матір має право так чинити? — зненацька мовив Франц, зупинившись.

— Про що ти? — спантеличено перепитав той.

Молодший брат знову перевів погляд на храм.

— Про її шлюб, — сказав він, — про її... другий шлюб.

Він важко зітхнув чи радше набрав у легені повітря й продовжив:

— Як сміла вона зрадити пам’ять батька? Хіба це по-Божому?

— Франце, власне, тільки Бог суддя кожному з нас, тому...

— Змалку я чув від неї лише одне, — перебив він, — «ти маєш стати таким, як твій батько! Не посором його!» І що тепер? «Яке нудне, огидне та безглузде усе навколо, все, увесь цей світ...»[5]

Юнак на мить замовк і гірко посміхнувся.

— Як же доречно спало мені на думку, — додав він.

— Ти, мабуть, помітив, брате, що я також не вельми радий цій прийдешній події, — по короткій мовчанці сказав Карл, — однак ми мусимо зрозуміти пані Моцарт. Самотній вдові доволі скрутно в нашому хижацькому світі. Крім того, батько помер не вчора...

— Хіба має значення час для того, хто шанує пам’ять? — вигукнув Франц. — Особливо якщо йдеться про великого Моцарта!.. А про скруту не кажи мені, Карле. Я покинув навчатися, щоб давати приватні уроки. І майже весь мій заробіток залишається в нашому домі. Я зовсім не вимагаю від матері стати черницею, а помешкання перетворити на монастир, проте кинутися в обійми цього данця, як на мене, цинічно.

— Я певен, що йдеться про сильні почуття, і пан Ніссен щиро кохає нашу матір, — твердо заперечив Карл. — І повторюю тобі: вона відповідальна лише перед Богом.

— От про Ніссена! Гадаю, йдеться не лише про кохання. У нього з’явилася чудова нагода вписати своє ім’я в історію, зайнявшись біографією нашого батька. Рукописи, щоденники, архів генія... Все це тепер доступне і майже належить йому. Вдовольнити своє марнославство — ось справжня мета цього чоловіка!

Останні слова він вигукнув надто голосно — і випадкові перехожі почали здивовано озиратися на юнака. Обличчя того з блідого стало червоним, він заточився і мусив ухопитися рукою за вуличний ліхтар.

Карл занепокоєно рушив до нього, але Франц жестом його стримав.

— Все гаразд, брате... Мені просто забракло повітря.

— Тобі не слід так нервуватися.

— Не слід... До того ж... Я, мабуть, забагато собі дозволяю. Якщо не можу бути добрим сином мертвому батькові, то слід бути таким хоча би живій матері. Хай навіть не у всьому з нею погоджуюся.

Карл приязно