Читати книгу - "Дорослі зненацька"

Живу усмішкою твоєю

І марю я лише тобою.

Подивився на написане, здивовано знизав плечима. Бажання писати щось поетичне у нього до цього часу не з’являлось. Та й взагалі писати він не любив. Як і вперто не бажав вчити інші предмети, що їх так настирливо втокмачували у школі.

Мрією Тимохи було стати ковалем. Років зо три тому вони з мамою потрапили на виставку ковальського мистецтва. Споглядаючи металеві, ніби невагомі, квіти, динамічні скульптури, що от‑от мали розпочати рух, Тимофій відчув себе мов під гіпнозом. Йому здалося, що вірус розпеченого металу, міцних тіл і мелодійного перестуку молота з наковальнею надійно оселився в його організмі і ніякими способами його звідти не витурити. Про це він нікому не розповідав (крім Вовчика, звичайно), але майже кожного дня детально переглядав інтернетівські ролики, присвячені ковальству.

— «Живу усмішкою твоєю і марю я лише тобою…» — повторив Тимоха тихо. Натка Королькова, яка сиділа за партою попереду, обернулась до нього, зацікавленим і чомусь трохи переляканим поглядом своїх очисьок ковзнула по обличчю хлопця, всміхнулася кутиками губ.

— Давай, Королькова! Вперед дивись, — грубувато стер усмішку з губ дівчини Тимофій, закриваючи рукою написані рядки.

— Козел! — ображено кинула вона і різко відвернулася, з порожевілими вушками.

— Ей! Ти, вівця! Ти чого до пацана чіпляєшся? — втрутився Вовчик, який до цього часу байдуже слухав фізика, розвалившись на сусідньому з Тимофієвим стільці.

— Та ти мене вже дістав сьогодні! — зірвалась зі свого місця Королькова і кинулась до Вовчика, щоб вчепитися йому в шевелюру, але на її шляху опинився Тимофій, який неуважно намагався зрозуміти тему уроку та не очікував нападу. Натка загальмувала, не маючи змоги рухатись далі, та люто замахала руками, силкуючись дотягнутися до Петриляка.

— Ти чого до нього вчепилась, Королькова! — підскочив до Натки фізик і спробував відтягнути її подалі від Вовчика.

Розлючена Натка різко повернулася до вчителя, не зрозумівши спочатку, хто і що від неї хоче, але розгледіла Степана Івановича, почервоніла й опустила руки, якими кілька секунд тому хотіла позбавити життя однокласника. Так вони й застигли мальовничою скульптурою: фізик і, майже в його обіймах, засапана Натка. Хтось у класі присвиснув, натякаючи на неоднозначність такої пози, від чого фізик стріпонувся, теж спаленів і відскочив від Натки на кілька кроків, наче обпечений.

— Так! Петриляк і Загороднюк. Вам краще вийти з класу, — намагаючись говорити спокійно, видав фізик, відвертаючи винуватий погляд від Наталки.

— А я тут при чому? — обурився Тимоха. — Я теж ніби постраждалий, — помахав руками у повітрі.

— Плюнь ти, бразер! Нас тут не люблять, — втрутився у розмову Вовчик. — Та й нехай вчать далі ту фізику без нас, — зробив висновок Петриляк, згрібаючи зі столу в рюкзак зошит, книжку і ручку. Те саме зробив і Тимоха, зиркнувши на Степана Івановича, який гарячково обсмикував свій піджак і навіщось стягував донизу краватку.

— Королькова! Сядь, будь ласка, на своє місце і заспокойся, — нарешті «згадав» фізик про Наталку.

Та щось прошипіла, але заперечувати не стала і гордо вмостилася на стільці.

Вовчик з Тимофієм вийшли на вулицю, не зупиняючись і не розмовляючи пройшли кілька сотень метрів, зупинились біля лавки у невеличкому скверику, всілися на неї, рюкзаки кинули біля себе.

— Капець, — сказав Тимоха. — Прийшов на четвертий урок, і той не дали досидіти до кінця. Ти якого біса до тієї Королькової причепився? Нормальна дівчина, — повернувся до Вовчика. Той пошарудів у кишені легенької куртки-піджака, дістав пачку цигарок, запальничку. Видобув цигарку, без поспіху запалив її, кілька разів глибоко затягнувся.

— Та хто знав, що вона так відреагує? — винувато опустив очі Вовчик.

— А як вона має реагувати, якщо ти її тролиш весь час? — напосідав Тимофій.

— Та пішов ти! — несподівано скочив з місця Вовчик. — Тобі легко говорити. Вона від тебе просто кип’ятком… — не договорив він, замовк, впав на лавку, нервово затягнувшись димом.

— Ти про що? — ніби не розуміючи, перепитав Тимофій.

— А ти не бачиш, як вона за тобою зиркає? — вже спокійніше перепитав Петриляк. — Очисьок своїх не зводить.

— А ти заздриш? — усміхнувся кутиками вуст Тимофій.

— Так! Заздрю! — вигукнув Вовчик. — Я за нею з п’ятого класу бігаю, а тобі варто пальцем ворухнути, як вона у ліжко до тебе стрибає чи готова на край світу бігти, — похитав головою хлопець.

— Дивний у тебе спосіб звернути на себе увагу дівчини, — знову скупо всміхнувся Тимофій. — Та й фігня це все. Вона мені точно не потрібна, — схилив голову, пильно вдивляючись у бруківку під ногами. — А ти спробуй їй щось приємне зробити! Хоч якусь м’яку іграшку смішну подаруй чи кошеня, — підняв погляд на друга.

— Ага! А вона мене потім тим кошеням… — сумно посміхнувся хлопець. — Ще які способи придумати? Вона на мене нуль уваги! От і починаю біситись від того, — кинув недопалок у траву Вовчик.

— Забий! — Тимофій провів поглядом траєкторію польоту недопалка. — У мене, брате, взагалі повний капець, — махнув рукою Тимоха і коротко розповів Вовчику про зустріч з рудою Лисичкою.

Кілька хвилин по тому хлопці дружно мовчали, задумавшись кожний про своє. Петриляк дістав ще одну цигарку, затягнувся, простягнув пачку Тимофієві, той заперечливо похитав головою. До лавки підлетів сивий голуб, закрутився під ногами, вишукуючи якусь їжу. Вовчик струсив йому попіл з цигарки, голуб з надією підскочив, спробував поклювати, загугукав осудливо і, затріпотавши крилами, відлетів на сусіднє дерево.

— Все життя — суцільний обман, — філософськи промовив Вовчик, спостерігаючи за голубом.

— Таки так, — погодився задумливо Тимофій. — Як би її знайти? — проговорив вголос.

— А чого ти паришся, бро! — пожвавішав Вовчик. — Так, якби ім’я та хоча б школу знати, то легко прошаруділи б, але можна на радіо подзвонити. «Дівчино, яка отримала сьогодні букет у метро! Вас чекає приємний бонус у вигляді гарячого хлопця та бурхливої ночі», — голосом диктора мовив Петриляк.

— Клоун! — резюмував Тимофій. — Ти радіо часто слухаєш? — скептично перепитав у Вовчика.

— Та я його взагалі ніфіга не слухаю, — безтурботно махнув рукою Петриляк. — У мене нет безлімітний і музики «на хмарі» кілька тисяч композицій.

— От і я так. І вона, певно. А мені потрібен стовідсотковий варіант, який гарантовано спрацює, — похитав головою Тимоха.

— Блін! Та не біда. А закиньмо в «мордокнигу». Знаєш, є теорія шести рукостискань? Ми всі розділені з іншими не більше ніж п’ятьма рівнями спільних знайомих! Кинь пост з проханням репосту та сиди і радісно чекай, поки твоє кохання саме тебе знайде, — сплюнув під ноги Петриляк.

— Уяви, як всі наші іржати будуть, — заперечив Тимофій.

— Тобі результат потрібен, чи ти, як пацан, хвилюєшся за чиюсь