read-books.club » Фантастика » Танець недоумка 📚 - Українською

Читати книгу - "Танець недоумка"

791
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Танець недоумка" автора Ілларіон Павлюк. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 121
Перейти на сторінку:
мене задовго до іспиту, до того ж зробить це зі скандалом. Наша дискусія буде дуже коротка і завершиться, щойно я вимовлю ті загадкові слова «надзвичайна віддаленість». Так, учора вона кричала, що я повинен улаштуватися не абикуди, а знайти «місце за своєю кваліфікацією». Але сьогодні, найімовірніше, скаже щось на кшталт: «Я не повезу дитину на край невідомості». Начхати вона хотіла на всі ці обіцянки мінімальних ризиків. Ми всі прекрасно пам’ятаємо, чим усе закінчилося на Проксимі…

Я рішуче, майже залпом, проковтнув каву. Навіть не стану з нею нічого обговорювати. Наші стосунки й так тріщать по швах… І взагалі… Везти сім’ю на неосвоєну планету — це дико! Не кажучи вже про «надзвичайну віддаленість». Навіть за ризиків категорії «А»! Адже сьогодні в Києві за всієї мінімальності ризиків загинуть шестеро! Тож — ні. Я не ризикуватиму сім’єю.

Але де ж, чорти б вас забрали, ви були вісім років тому, га?!

Вони платять близько трьохсот тисяч на рік… Окей, якщо це «ризики категорії А», хай буде навіть двісті. Двісті!!! Плюс — пенсія після закінчення контракту. Плюс — знижки на всіх можливих курортах і в купі готелів. Плюс — податкові пільги…

Треба визнати, мої «тридцять п’ять — сорок чотири» нікуди не дінуться й на іншій планеті, але згадувати про них не буде часу, це точно. Десь на задвірках свідомості несміливо причаїлася думка, що, коли мене там хтось зжере, це стане найкращим виходом. Але вимовити таке не зважився навіть подумки. Це не має значення, якщо я не можу полетіти! Не розлучатися ж… Я майже пожбурив філіжанку в раковину.

— Помий чашку, — буркнув я «розумному будинкові».

— Подзвонити Сашкові, — байдуже відповів жіночий голос.

— Відбій! Глухопердя… Відбій!

— Відбій. Команду «Глухопердя» не розпізнано. Хочете призначити дію просто зараз?

— Чашку помий!!!

Я страшенно засмутився. Та побий їх гамма-кванти, тих конкістадорів! У мене співбесіди у двох наукових шарагах і в харчовій компанії. Треба встигнути поголитися.

Похапцем, боячись передумати, я викликав голографічний екран над столом, відкрив список вхідних номерів і натиснув кнопку «вилучити».

ЦЕЙ НОМЕР БУДЕ ВИЛУЧЕНИЙ

[СКАСУВАТИ] / [ВИЛУЧИТИ]

Моя рука на мить зависла за сантиметр від голографічних кнопок… Прощавай, кар’єро конкістадора…

— Вершки що — скисли?!

Це Віра.

3

Я обернувся, так і не встигнувши нічого натиснути. Вірка гидливо нюхала упаковку. Дико схотілося накричати на неї. Щоб із таким настроєм шурувала назад, спати, а не нудити тут! Але стримався.

Вона з відразою пожбурила коробочку вершків у сміттєвий конвектор, продовжуючи буркотіти:

— Я казала, щоб ти не лишав їх на пів дня на столі…

А втім, це повторювалося щоранку. Вірка завжди прокидалася в поганому гуморі й найперше знаходила щось негативне, що б зіпсувало їй ранок. Наприклад: «Ну й погода…» Або: «Пам’ятаєш, що тобі пора знайти роботу?» Або: «Помив після себе ванну?» — і таке інше. Головне, промовити це замість «доброго ранку» і з кислою міною.

— Чого на Клавку кричав? Краще б у сервіс нарешті заїхав…

Клава — це вона так охрестила наш «розумний будинок». Хоч у програмі жіночий голос називався, здається, Вікторія. Вірине почуття гумору — своєрідний рудимент, це єдине, що в ній залишилося від дівчини, в яку я колись здуру закохався. Та й то вона давно вже не жартувала, а просто за звичкою проговорювала щось, що могло видатися смішним. Наприклад, дала дурне ім’я комп’ютеру. Але сама, певно, жодного разу з цього приводу і не всміхнулася.

— Доброго ранку, люба, — я вимовив цю фразу фальшиво солодко, підкреслюючи, що Віра могла б теж починати ранок з привітання.

— І ти будь здоровий… — вона з виразом якоїсь огиди на обличчі рилася в хлібниці. — І круасани закінчилися…

Загалом, її вічне ниття мало причини, і Вірунчик часто називала їх вагомими. Вона страждала від мігреней. Сильний головний біль дошкуляв їй щоранку й вщухав тільки після вживання якоїсь триптановмісної хімії. Слід пояснити, що зазвичай Віра просинається ще без болю. Вона встає з певним передчуттям болю, про який каже, що голову «давить зсередини».

Насправді, саме пора випити пігулку, бо її мозок вже аж кипить від серотоніну. Але ж ні — Вірунчик вперто чекає години дві, ненавидячи весь білий світ, аж поки нарешті в процес включається трійчастий нерв, а відтак починається, власне, біль. От тоді вона ковтає пігулку. Я намагався пояснити їй людською мовою механізм нападу мігрені, але марно. Вірунчик і далі мучить себе (і мене) ранковим очікуванням болю. Каже, що спершу повинна переконатися, чи буде напад, «щоб не труїти себе зайвий раз хімією». Але я думаю, їй просто потрібні ці законні дві години ненависті до світу.

Я почав був пояснювати щось про дзвінок, але зрозумів, що вона не слухає. Вірунчик кивала, помішуючи мою каву й очікуючи, коли можна буде вставити слово. Я замовк не договоривши.

— Просто ти псих, Гілю. Хворий на голову. На комп’ютер кричиш. Скоро на нас із Ельзою кидатимешся.

Це теж був жарт. Віра навіть ледь усміхалася, але не весело, а радше — втомлено. Такий собі жартик із мораллю. Мовляв, я, звісно, жартую, але ти собі знай… От як їй розповідати про «надзвичайну віддаленість»? Щоб вона мені очі видряпала?

Я простягнув руку до голографічної панелі, що й досі висіла над стільницею. Одним недбалим рухом натиснув «ВИЛУЧИТИ» і закрив її. Ласкаво просимо в реальність…

Вірунчик поставила п’ятку на сидіння ель-пуфа, підігнувши коліно до самого підборіддя, і ковтнула. Відразливо скривилася, усім своїм виглядом показуючи, яка неприємна їй кава без вершків. Такий у неї характер: я б, скажімо, або не пив, або насолоджувався тим, що є. А вона питиме, кривлячись і пересмикуючи плечима, зі справжньою, невдаваною відразою. Адже, Віра глибоко в цьому переконана, життя — лайно. І до пігулки, і після, і в ті дивовижні дні, коли голова не боліла — теж.

— Як голова? — спитав я, сам не розуміючи, чого хочу більше — нормальної ранкової розмови ні про що чи приводу для добрячої сварки…

— Приголомшливо! Запитувати про голову в того, хто щоранку здихає від мігрені! Плюс ти хропів пів ночі, як кінь, Ельзі щось снилося, й вона плакала разів десять, тож я задрімала тільки під ранок, але ти саме вирішив покричати на Клаву. І ось я тут — п’ю цю гівняну каву без вершків.

Треба знати Вірку, щоб зрозуміти — вона майже не збиралася мені чимсь дорікати. Це була цілком чесна відповідь на запитання «Як справи?» у її стилі. Але в мене всередині все клекотіло від роздратування. Очевидно, це і є та межа, за якою розпадаються шлюби. Слово «розлучення» досі видавалося мені нездійсненним кошмаром, але спадало на думку чимраз частіше. Глибоко вдихнув. Намагався згадати, якою красивою вона видалася мені, коли побачив її вперше. Я підійшов до Віри й нахилився, щоб поцілувати в щоку.

Вона гидливо зморщилася, не повернувшись у мій бік. Я випростався; почувався по-дурному.

— Вірунчику… Я тебе люблю…

— Угу… — вона зосереджено і бридливо цмулила каву. Мою каву.

— Віро! — промовив неголосно, але досить різко. І замовк, добираючи слова. Збираючись сказати, як стомився чути її «угу» у відповідь на своє «люблю»… Як боляче, коли близька людина тебе навіть не обіймає…

Але Віра, відчувши, що я закипаю, просто відмахнулася від мене рукою, презирливо буркнувши своє протяжне «Ой-й-й-й»… І я передумав скандалити.

— У мене сьогодні три співбесіди, — якнайбуденніше

1 ... 3 4 5 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танець недоумка"